Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Ой, справді? - Вона допитливо поглянула на Чарлі. - Ви не...

- Чи я не жартую? Ні, мем, які жарти з Емілі Діккінсон[55]!

- Емілі Діккінсон? - перепитав я.

- А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс, - зашарілася бібліотекарка.

- Я прочитала всі ваші книжки.

- Всі? - Він аж позадкував.

- Всі ті, - квапливо додала вона, - що їх надруковано досі.

- Він оце тільки-но закінчив ще одну, - знову встряв я. - Знаменита книга! “Повість про двоє міст”.

- А ви, мем? - приязно спитав Чарлі.

- Я? Та ні, я ще не послала жодного вірша й до місцевої газети.

- То неодмінно пошліть! - вигукнув він із щирим запалом і вірою. - Завтра ж. Ні, сьогодні!

- Але ж, - заперечила вона згаслим голосом, - я навіть не маю кому їх спершу прочитати.

- Як це не маєте? - спокійно мовив Чарлі. - Ось вам Піп, а ось - візьміть мою візитну картку - Ч. Діккенс, есквайр, - хто при нагоді й з вашого дозволу залюбки загляне сюди пересвідчитись, чи все гаразд у цій ідилічній книгозбірні.

Бібліотекарка взяла картку.

- Але ж не можна...

- Отакої! Треба! Те, що можу дати я, - тільки підсмажені скибки хліба до столу. А ваше слово має стати варенням і медом до цього хліба. Моє письмо - розмірене й невигадливе. Ваше - поривчасте, воно вирує життям, але віддає данину й принадній таїні смерті, про яку ви так часто згадуєте... Та годі. - Він показав рукою. - Онде там, у кінці того довгого проходу, я бачу світло... Його засвітила муза, вже готова водити вашим пером. Вона чекає на вас. Ушануйте її як слід. Бувайте.

- Бувайте? - перепитала вона. - Чи має це означати “бувайте з богом”?

- Певне що так, добродійко, певне що так.

А в наступну мить ми знов опинилися на осонні перед бібліотекою, і містер Діккенс мало не перечепився через свій саквояж, що його залишив за дверима.

Посеред лужка він раптом став як укопаний і сказав:

- Яке блакитне небо, хлопче!

- Так, сер.

- Яка зелена трава!

- Еге. - Аж тепер і я спинився й добре розглянувся довкола. - Ох ти ж... таки справді!

- А вітер... Ти чуєш, Піп, який духмяний вітер?

Ми обидва втягли носом повітря. Тоді Чарлі сказав:

- І в цьому світі є чудові хлопці, що мають багату уяву й відають таємниці врятування ближніх...

І поплескав мене по плечу. Я знічено похилив голову й не знав, що мені робити.

Виручив мене гудок паровоза.

- Ой, це ж наступний поїзд! Якраз під’їжджає!

Ми стояли й чекали.

Нарешті містер Діккенс сказав:

- А тепер уже від’їжджає... То ходімо додому, хлопче.

- Додому! - радісно вигукнув я і раптом спинився. - А як же... містер Вінескі?

- Ну, після всього, що було, я не боюся за тебе, Піп. Кожного дня надвечір, коли я чаюватиму й даватиму перепочинок голові, ти ходитимеш до перукарні і...

- Вимітатиму волосся!

- Молодець. І нічого страшного в тому немає. Невеличка дружня позика Англійського державного банку Національному банкові Грінтауна, штат Іллінойс. А тепер, Піп... де олівець?

Я шаснув рукою до однієї кишені і намацав гумку, шаснув до другої - і знайшов.

- Є олівець!

- А папір? - Є папір!

Ми простували поряд під зеленим шатром літніх дерев.

- А назва, Піп, буде...

Він підняв догори свій ціпок і почав виводити проти неба таємничі письмена. Я примружив очі й узявся вгадувати ту невидиму назву.

- Крам...

Він вивів ще дві літери.

- ...ни...

Ще дві.

- ...ця, - читав я. - Крамниця!

- Як тобі така назва, Піп? Я завагався.

- Та... якась вона... ну, наче незакінчена.

- Ач, який вередливий хреститель. Ось маєш!

І він поволі виписав проти сонця друге слово.

- Ста...ро...жит...но...стей. “Крамниця старожитностей”!

- Записуй роман, Піп!

- Слухаюсь, сер! - вигукнув я. - “Розділ перший”!..

Крізь голе гілля дерев наче снігом сипонуло.

- Що це? - запитав я сам себе і сам же й відповів: - Та нічого, просто минуло літо.

Усі ті дні й години відлетіли листками з календаря, промайнули, як у кіно, повіялися з вітром ген за пагорби. Настав кінець нашому з Чарлі писанню. Лишилося позаду чимало днів, проведених у бібліотеці. Відійшло в минуле чимало Еечорів з міс Емілі та читанням уголос. Приїздили й від’їздили поїзди. З’являвся, повнів і танув на небі місяць. Прибували нові поїзди, займалися нові життя, і раптом одного дня переді мною опинились отут міс Емілі, а отут Чарлі, обоє з усіма своїми пожитками, й тицьнули мені в руки якийсь паперовий мішечок.

- Що це тут таке?

- Рис, Піп, звичайнісінький білий рис для весільного обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу дорогу. Чуєш оті дзвони, Піп? Це благовіст містерові та місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!..

Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на задній площадці останнього вагона, махали мені руками й швидко зникали з очей, та я все гукав:

- До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щасливого життя! Приїжджайте! Щасливо... щасливо...

Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому, а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити мені щітку й знову вважати мене за свого названого сина.

А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов лист від мандрівного подружжя.