Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- У вас чудова англійська мова! - нетямився від здивування чоловік. За ним стояло троє інших. Одягнені всі були однаково. Захекані, брудні, вони щасливо посміхалися.

- Чого вам треба? -запитала Ттт.

- Ми вперше бачимо живого марсіанина, - посміхнувся у відповідь чоловік. - Звичайно, ви не знаєте цього слова. Ми прибули з Землі, - пояснив він, киваючи на своїх людей. - Я - капітан Вільямс. Ми лише годину тому опустилися на Марс. Друга експедиція досягла своєї мети. Перед нами сюди вирушила перша експедиція, але ми не знаємо, що з нею сталося. В усякому разі, ми завершили політ успішно. І ви перша марсіанка, яку ми зустріли.

- Марсіанка? - перепитала вона, зводячи брови.

- Ну, коли хочете, ви жителька четвертої від Сонця планети. Правильно я кажу?

- Це загальновідома істина, - відрізала жінка, нетерпляче поглядаючи на гостей.

- А ми, - товкмачив їй капітан, прикладаючи собі до грудей рожеву пухку руку, - ми прибули з Землі. Чи правду я кажу, хлопці?

- Істинну правду, сері-відказали ті хором.

- Наша планета має своє ім’я, - сказала жінка. - Називайте її Тірр.

- Тірр, Тірр, - втомлено засміявся капітан. - Яке гарне ім’я! Але, люба моя, де ви навчилися розмовляти по-англійськи?

- Я не розмовляю, а думаю, - сказала вона. - Телепатія! Бувайте здорові! - і жінка зачинила двері.

Але за мить отой грубіян знову почав стукати. Жінка одчинила двері й сердито спитала:

- Чого вам іще треба?

Спантеличений чоловік стояв на порозі і вимушено посміхався.

- Мабуть, ви мене не зрозуміли... - почав він, простягаючи до неї руки.

- Що таке?! - роздратовано вигукнула жінка. Чоловік розгублено дивився на неї.

- Та ми з Землі! - нарешті спромігся вимовити він.

- У мене немає часу, - сказала вона. - Сьогодні багато роботи на кухні, а ще треба прибирати в кімнатах, шити. Ви, напевно, хочете зустрітися з містером Ттт. Він нагорі, у своєму кабінеті.

- Авжеж хочемо, - промовив чоловік з Землі, ніяково блимаючи очима. - Коли так, то ведіть нас до містера Ттт.

- Він зайнятий, - відповіла жінка і знову зачинила двері. Цього разу нахабний гість почав грюкати щосили.

- Послухайте-но! - вигукнув він, стрибнувши через поріг, щойно жінка розчинила двері. - Хіба ж можна так поводитися з гістьми!

- Ви забруднили мені підлогу! - закричала жінка. - Геть звідси! Коли вже заходите до мене в дім, то вимийте спершу свої брудні черевики.

Чоловік кинув розпачливий погляд на забруднені глиною черевики.

- Не варто зараз звертати увагу на такі дрібниці, - відказав він. - Гадаю, слід якось відзначити цю радісну подію. - І капітан довго дивився жінці у вічі, ніби намагаючись пояснити поглядом, як важливо те, що вони зробили.

- Якщо через вас у духовці підгоріли мої кришталеві пампушки, - вигукнула нарешті жінка, - то я вас усіх відлупцюю поліном!

Вона нахилилася над гарячою духовкою і за мить випросталась. Обличчя в неї розчервонілося, вкрилося потом. Очі її були жовтогарячі, а шкіра світло-брунатна. Сама вона була тоненька і вертка, мов дзиґа. Голос її звучав різко, наче дзвін металу:

- Зачекайте тут. Я піду до містера Ттт і дізнаюся, чи може він прийняти вас. Ви у якій справі?

Капітан круто вилаявся-ніби вона вдарила його по руці молотком.

- Скажіть йому, що ми з Землі і ми зробили те, що нікому ще не вдавалося.

- Що не вдавалося? - перепитала вона і відразу застережливо піднесла руку. - Мені це байдуже. Я скоро повернуся.

Тупотіння її маленьких ніг луною прокотилося по кам’яному будинку.

За розчиненими дверима синіло неозоре марсіанське небо, гаряче й незворушне, мов тропічна морська глибінь. Марсіанська пустеля лежала під сонцем, як велетенське доісторичне болото, і над нею коливалися хвилі гарячих випарів. На сусідньому пагорбі стояла невелика ракета. Ланцюжок слідів тягнувся од ракети просто до дверей будинку.

Згори почулася голосна суперечка. Хлопці на порозі перезиралися, переступали з ноги на ногу. Чоловік нагорі щось кричав. Йому відповідав жіночий голос. Почекавши хвилин п’ятнадцять, земляни почали ходити по кухні, виходити за поріг.

- Закуримо? - запропонував хтось, витягаючи пачку сигарет. Усі запалили, видихаючи цівки білого тютюнового диму. Хлопці обтрусили одяг, поправили комірці. А голоси нагорі то дужчали, то завмирали. Врешті капітан глянув на свій годинник.

- Двадцять п’ять хвилин, - констатував він. - Хотів би я знати, що вони там роблять. - Він підійшов до вікна і визирнув надвір.

- Ну й спека сьогодні, - зауважив хтось із хлопців.

- Атож, - озвався інший.

Голоси нагорі стишились, а потім і зовсім змовкли. Тепер ніщо не порушувало тиші в будинку. Люди нічого не чули, крім власного дихання.

Так минула година.

- Сподіваюсь, у них усе гаразд, - мовив нарешті капітан. Він прочинив двері, зазирнув у сусідню кімнату і побачив Ттт. Вона спокійно поливала квіти, що росли посеред кімнати.