Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Непогана думка, - пробурмотів стомлений капітан. На вулицях містечка була сила людей. Вони заходили й виходили з будинків, віталися одне з одним, розмовляли. На обличчях у них були золоті маски, сині маски й малинові маски із срібними губами й бронзовими лобами, маски усміхнені й маски похмурі - відповідно до настрою власника.

Четверо землян, спітнілі від довгої ходи, зупинилися біля дівчинки, що гралася на вулиці, і запитали, де будинок містера Ііі.

- Он там, - кивнула дівчинка головою. Капітан присів біля неї навпочіпки, подивився на гарненьке личко й сказав:

- Дівчинко, мені треба поговорити з тобою. Він посадовив її на коліно і взяв маленькі брунатні рученята у свої великі, білі. Здавалося, він хоче розповісти їй імпровізовану казку - одну з тих, що їх діти люблять слухати перед сном, - і не поспішаючи обмірковує подробиці.

- Послухай-но, дівчинко. Шість місяців тому на Марс прилетіла ракета. В ній був чоловік на ім’я Йорк, він був зі своїм помічником. Ми не знаємо, що з ними сталося. Може, вони розбилися при посадці. Ми прибули сюди так само, як і вони, - на ракеті. От якби ти побачила нашу ракету! Вона в нас дуже велика. Наша експедиція називається Другою міжпланетною експедицією. Ми прибули до вас із планети Земля...

Тим часом дівчинка механічно вивільнила одну руку і наділа собі на обличчя золоту маску без ніякого виразу. Потім вона витягла золотого іграшкового павука і кинула його на землю. Павук слухняно зліз їй на ногу, і вона стежила за ним холодним поглядом крізь щілини маски.

Капітан легенько струснув дівчинку, щоб привернути її увагу до своєї розповіді.

- Ми з Землі, - сказав він. - Ти віриш мені чи ні?

- Так, - відповіло дівча, не відриваючи погляду од великих пальців своїх ніг, якими копирсалося в пилюці.

- От і гаразд, - промовив капітан і вщипнув дівчину за руку-жартома, а також для того, щоб вона повернула до нього своє обличчя. - Слухай далі. Ми побудували собі велику ракету. Ти віриш цьому?

- Авжеж, - сказала дівчинка і почала колупати пальцем у носі.

- І я - вийми, дівчинко, палець із носа! - і я - капітан цієї ракети, і...

- Ще ніколи за всю історію людству не вдавалося здійснити міжпланетного польоту, - процитувало дівча, заплющивши очі.

- Неймовірно! Як ти догадалася, що я хочу це сказати?

- О, дуже просто. Телепатія. - І дівчинка недбало витерла об коліно свій палець.

- Невже це тобі байдуже? - вигукнув капітан. - Чому ти не радієш?

- Вам слід негайно звернутися до містера Ііі, - промовила дівчинка, опускаючи на землю свого павука. - Містер Ііі буде радий поговорити з вами.

Дівчинка побігла геть, а іграшковий павук слухняно поліз за нею.

Капітан так і залишився сидіти навпочіпки, дивлячись їй услід вологими очима. Потім він перевів погляд на свої порожні руки. Щелепа у нього відвисла. Інші троє непорушне стояли біля свого командира, і їхні тіні ховались у них під ногами. Потім вони плюнули на кам’яний тротуар.

Зачувши стукіт, Ііі сам одчинив двері. Він збирався на лекцію, але міг приділити їм якусь хвилину, коли вони одразу зайдуть у кімнату і скажуть прямо, чого від нього хочуть.

- Трошечки уваги, - відказав капітан, дивлячись на господаря почервонілими втомленими очима. - Ми прибули з Землі у ракеті, нас четверо, троє чоловік команди і капітан, ми виснажені й голодні, нам треба поспати. Ми сподівалися, що нас зустрінуть, піднесуть нам ключі від міста або виявлять свою повагу якимсь іншим способом. Нам було б приємно, якби хтось потиснув нам руки, сказав: “Слава вам! Вітаємо вас!” Оце, мабуть, і все.

Ііі був високий худорлявий марсіанин, його жовтуваті очі ховалися під товстими синіми кристалами. Він нахилився над письмовим столом і почав переглядати свої папери, час від часу кидаючи на гостей пронизливий погляд.

- Де ж це мої бланки? Тут їх немає, - говорив Ііі сам до себе і почав заглядати в ящики, бурмочучи щось під ніс. - Куди я міг запроторити бланки? Вони десь мають бути. Але де? Ага, ось вони, нарешті! - і марсіанин подав гостям якісь папірці. - Вам доведеться поставити внизу свої підписи.

- Невже не можна обійтися без оцих безглуздих формальностей?

Ііі позирнув на нього крізь товсті кристали.

- Ви кажете, що прибули з Землі? Коли так, то для вас немає іншого виходу. Доведеться підписати.

- А члени команди? Їм теж треба поставити свої підписи? - запитав капітан, підписуючи бланк.

Ііі подивився на капітана, зміряв поглядом трьох хлопців і глумливо зареготав:

- Ха-ха-ха! Їхні підписи! Це мені подобається! Щоб вони поставили свої підписи! - Він так реготав, що сльози виступили у нього на очах. Він ляпав себе по коліну і аж лягав, знемагаючи від сміху. Нарешті йому вдалося стати на ноги, вчепитися руками за край столу. - Свої підписи! - повторював він.

Четверо землян насупилися.

- Що ж тут смішного? - спитав капітан.

- Вони - і підписи! - зітхнув ослабілий від веселощів Ііі. - Я просто не можу! Обов’язково розповім про це містерові Ккк. - Все ще посміюючись, він узяв у руки підписаний бланк. - Здається, все гаразд. Є навіть згода на евтаназію, якщо доведеться вжити такого крайнього засобу.