Читаем Меч Арея полностью

Сол володаря світу, римського імператора, сидів на прохолодній кам'яній лавиці в хоромі колишнього коміта Медіоланума Юнія й думав тяжку думу. Він здавався старішим за свої п'ятдесят п'ять років, глибокі зморшки зорали йому високе чоло й залягли двома борознами коло вуст. Сірі стомлені очі дивилися на розпис межи вікнами світлиці й нічого не бачили, бо слові випала найважча в його житті місія, подібної він ще не знав. Навіть позаторішня «рать» на вселенському соборі в Ефесі здавалася проти сього справжньою забавкою, хоч там фанатичні монахи ламали своїм супротивникам кістки, а Діоскор топтався Флавіанові чобітьми по животі. На нього зараз, мов на святого Петра, дивився цілий Рим, уся імперія, сол же не бачив ні виходу, ні порятунку. Завтрашній день може стати першим днем великого суду й останнім днем Риму. Й історики напишуть відверто й безжально, що того суду не міг запобігти він, посланий сюди імператором і всіма вільними громадянами столиці світу.

Се був намісник святого Петра на землі, пастир усієї християнської церкви папа римський Лев, якому Валентиніан Третій доручив схилитися в ноги перед страшним завойовником Аттілою.

Папа висидів у порожній світлиці, не встаючи з мармурової лави, до другої варти. Та коли й пішов спати в розкішне ложе з шовковими простиралами, заснути не міг. Щойно стуляв повіки, й перед очима вставав небачений, а тим ще більш загадковий і таємничий гун. Він увижався папі Левові низеньким і присадкуватим, довгоруким і кривоногим калмиком із вузенькими й розкосими вічками й жовтим обличчям. То було щось на межі сну й марення, вранці голова в папи розколювалась од болю, й він, покликавши до себе одного зі служок, приставлених Войславом, спитав:

— Пощо цісаря твого звуть усі... Бичем Божим?

Служка вільно розмовляв латинською мовою, бо сам був походженням авзонець[27]. Але він не одразу второпав, що вимагає папа.

Лев заходився допитуватись:

— Як тебе кличуть?

— Мене? П'єтро.

— А «петрос» по-грецькому є камінь. А вітця твого?

— Віталій.

— Віталій по-латині означає живий, жвавий.

— А-а! — здогадався П'єтро. — То руські имена такоже мають значіння. Богдан — се є той, кого дав Бог руський.

— Для чого речеш Богдан? Цісаря твого кличуть Аттіла.

— Гатило, — поправив його молодий служник. — По-їхньому Гатило.

Лев Перший спробував повторити ім'я грізного гуна так, як його вимовляв авзонець П'єтро, але в нього не виходило нічого путнього.

— Се ймено важко дається латинцеві, — сказав він. — А що воно значить?

— То не є ймено, а прізвисько. Значить по-латинському флагеллум[28].

Папа Лев аж якось полегшено відітхнув. Усе ніби стало на свої місця, й те дивне ймення гунського цісаря дане йому самим богом на кару світові за тяжкі гріхи. Отже ж, Флагеллум Деї[29]... Богом дане гатило...

Сю розмову з папою римським П'єтро дуже докладно переказав Войславові, й велій болярин турицький щиро сміявся з Левової цікавості.

— Нагнав страху Гатило всьому світові. Ач, узялися копати, пощо так названо князя нашого.

Він сказав про се Богданові, але той байдуже махнув рукою:

— Чув єсмь. Нехай речуть.

Його думки були зайняті іншим, такі жарти, може б, розважили його раніш, але зараз він сказав:

— Прийму слів римських по третьому дні.

Войслав за тим, власне, й прийшов і тепер подався сповістити сла про волю Гатила.

Три дні тяглися для папи Лева, мов три роки, й він прийшов реченого дня на довгосподівану авдієнцію марний і виснажений, мов після важкої хворості. Разом із ним було три біскупи в сніжно-білих туніках і червоних наметалах, які мали означати чистоту Христової віри та ясну кров Сина Божого, що він пролив її для порятунку людства. За біскупами виступали три сановники світських консульського чину, всі в яскравому вбранні, що мало звеселити око варвара-переможця й зробити його прихильнішим. Позаду йшло п'ятеро патриціїв старійших римського двору імператорського. Шоста з ними була ще молода й дуже вродлива жінка. Гатилів погляд раз по раз падав на неї, й князь нічого не міг удіяти з собою. Вислухавши звичні сольські вітання, він спитав сла:

— Хто ж несе мені сі слова від імператора західнього?

— Намісник святого Петра, зверхник усієї церкви християнської папа римський Леон Прімус[30], твоя величносте, — тихо відрекомендувався сол і низько, до самої землі вклонивсь Гатилові, хоч сан не дозволяв йому кланятися навіть імператорові. — Зі мною консул неапольський Константус Гракхус, три біскупи...

Гатило байдуже перебив папу Лева:

— Чия та жона, котру-м видів ще першого дні, як сте прибули до мене?

Ябедник Костан чітко перекладав кожне слово свого володаря й кожну відповідь Лева Першого.

— То Гонорія, твоя цісарська величносте. Юста-Грата Гонорія.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Черный буран
Черный буран

1920 год. Некогда огромный и богатый Сибирский край закрутила черная пурга Гражданской войны. Разруха и мор, ненависть и отчаяние обрушились на людей, превращая — кого в зверя, кого в жертву. Бывший конокрад Васька-Конь — а ныне Василий Иванович Конев, ветеран Великой войны, командир вольного партизанского отряда, — волею случая встречает братьев своей возлюбленной Тони Шалагиной, которую считал погибшей на фронте. Вскоре Василию становится известно, что Тоня какое-то время назад лечилась в Новониколаевской больнице от сыпного тифа. Вновь обретя надежду вернуть свою любовь, Конев начинает поиски девушки, не взирая на то, что Шалагиной интересуются и другие, весьма решительные люди…«Черный буран» является непосредственным продолжением уже полюбившегося читателям романа «Конокрад».

Михаил Николаевич Щукин

Исторические любовные романы / Проза / Историческая проза / Романы