Меч Арея

Лев Перший уточнив, бо головне було нарешті сказане:

— Руку свою й серце.

Великий князь київський засміявсь, але не так, як сьогодні вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.

— Я-м читав колись вашу книгу християнську, — сказав він, раптом посерйознішавши. — Там є така діва Есфір, яку віддали перському цісареві, щоб не зайняв люд ізраїльський.

— Читав єси книги святі?! — мовив уражено Лев.

— Читав єсмь, але-м не взяв хреста собі в пазуху. Нічого з того не буде, — відповів Гатило. — Бо в тому вашому писанні сказано й инче: «Горе тобі, Вавілоне. городе кріпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. — Й додав удруге: — Нічого не вийде, Леоне. Так і речи сестрі тій імператоровій Валентиніановій.

— Кіріє базилеє! — Лев Перший аж устав з ложа. — Але в письмі святому речено й не таке. В своєму посланні самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слів рікти розумом своїм, аніж цілу копу — язиком». Не сердься, кіріє...

— Кало[35], — відповів Гатило. — Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: «Перст божий указав Лотові на загибель Содома й Гоморри». А потому ще про Бене Ізраеля:

«Всі, хто біг за ним, наздоганяли його в тіснині гір...»

— Не зрівнюй, кіріє, Рима з Гоморрою та Содомом.

— Пощо ж то?

— На ті городи впав гнів божий.

— А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сів на постелю, бо ноги не тримали його.

— Я-м загнав Бене Ізраеля в тіснину, й тепер ваш Бене Ізраель сле мені доньку свою, щоби врятувати його від злого Аммана.

Ввійшов у якійсь невідкладній справі старий кравчий князь Годой, і Гатило вирішив кінчати марну розмову. Він устав, і папа Лев теж підвівся, зрозумівши його натяк.

— Артаксеркса не буде, — сказав Гатило папі й уже русинською мовою кивнув до Годоя: — Покажи йому, кудою йти до городу.

Уранці Гатило прокинувся від незвичного галасу. Хтось кричав і просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тоді чийсь незнайомий Гатилові голос кликнув:

— Княже!.. Княже Богдане!..

Гатило спав одягнений і негайно виглянув. Оддалік стояло двоє можів. Один був у скоряному шоломі воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тоді хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й він підсвідоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним і влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих літах, зовні несхожий на воя, а скоріш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богданові, та він не знав, де бачив і звідки знає його, й спитав ратного можа:

— Яку надобу маєш?

Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можів до Великого князя київського. Можі підійшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досі на перев'язу. Другий спитав:

— Не признаєш, княже?

Й тільки тоді Гатило раптом упізнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища під Білгородом.

— Упізнав єсмь, — відповів князь — Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.

— Я також маю, — відповів Людота. — їв бо-м тобі землю, роті ходивши.

Він розв'язав довгий згорток ганчірки, який тримав під пахвою, глухо брязнуло залізом об залізо, й писнуло срібне руків'я меча.

— Візьми, княже Гатиле, сей меч і вдар ним камінь дикий.

Гатило взяв і покрутив його в руках:

— Для чого?

— Вдар!

— Намислив єси чари якісь?

— Ні.

— То для чого ж?

— Удар! Осе тобі й камінь.

Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило літ тому з двадцять п'ять, приніс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалік Гатилової полотки, й гупнув нею перед самі ноги князеві:

— Вдар!

Здогад кольнув Гатила по серці, й він подивився на меч у своїй руці. Довге лезо мало посередині гарний рівний хребець і лищало проти вранішнього сонця ясними гранями. Залізне вруччя було виздоблене кованим сріблом із золотими посмугами. На булавиці горів полум'ям ясний камінь-кривавець.

— Удар! — сказав знову Людота. Тоді зозирнувся. Навколо посходилося душ із двадцять боляр і можів, які з бісиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: — Або ж ні, не вдаряй! Дай котромусь можеві, хай ударить.

Він недбало забрав меч із Гатилової руки й дав його Войславові.

— На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камінь.

— А як зламлю? — засміявся велій болярин Войслав.

— Ударяй!

Турицький вельміж блимнув на Гатила, тоді на зібраних і простяг руку.

— Ліпий меч... Вельми ліпий... Але ж йой!

Він зважив його на дісниці й задумливо похитав головою. Тоді підняв мечило й гахнув ним об гранітний кругляк — тільки іскри зашкварчали.

— Вдар ще, — сказав Людота-коваль. Войслав розчепірив ноги, підняв меч обома руками й аж хекнув.

— Ану, ти, — мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному воєві.

Той двічі вдарив мечем, і за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук.

Людота подав Гатилові:

— Вдар, княже, тепер ти.

Гатило, звеселівши, поплював на руку, замахнувся й кресонув раз і вдруге. Іскри сипонули з дикого каменю джмелями. Людота гукнув:

— Розійдіться!