Меч Арея

Люди позадкували, Гатило вдарив утретє, й почувся жалібний дзвін. Півмеча відбилось і загрузло кінцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля.

— Пожди, княже Гатиле, — стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до своєї полотки з прапорцем на версі. — Тепер ось осей.

Він дістав з ганчірки інший меч і підніс Гатилові, тримаючи обома руками.

Великий князь київський узяв оружжя. То був меч зовсім непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старі мідяні колодочки. Навіть булавиці не мав. Єдине — був довший і ще важчий за того. Темне лезо меча відливало взорочними доріжками, які крутились, і закручувались бубликом, і знову розпліталися по всьому полотні металу.

— Вдар, — сказав Людота.

Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч відскочив од каменя набік. Богдан узяв його міцніше й знову вдарив. Сердиті джмелі гранітних іскор полетіли вусібіч, а князь рубав і рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом і стежили з затамованим подихом.

Гатило спинивсь і здивовано роздивився меч. На лезі не було жодної щербини. Камінь же, дикий камінь білів порубинами.

— Що правиш за нього? — спитав Гатило, втерши піт, який виступив йому на чолі від раптового хвилювання. Людота-коваль тихо відповів:

— Нічого.

— Речи, що правиш! — у нестямі вигукнув князь. Але Людота відповів так само тихо:

— Нічого. Маємо з тобою давні вири.

— То дурне, — мовив Гатило. — Речи — й я дам тобі золота, й серебла, й камінців-кривавців, скільки здужаєш підняти.

— Людський живіт[36] важить більше за все твоє золото, княже Гатиле. Забув єси? Ходив єсмь роті тобі, землю-м святу їв.

Гатило якось по-страдницькому глянув на коваля й, зітхнувши, сів на порубаний дикий камінь, тримаючи між коліньми однобокий старий меч.

— Де здобув єси його?

Людота відступив на крок і глухо проказав:

— Пощо питаєш, княже? Ходив єсмь пасти корову, й наступила ратицею, бо стирчав із землі. — Людота похмуро засміявся, тоді дивним поглядом виважив князя. — Се є той меч, о котрім я землю-м тобі їв. А було те літ тому двадесять і шість.

Натовп окіл князя та коваля ріс і ріс, але стояла така тиша, що чути було, як важко сопе Гатило, поринувши в думки. Людота-коваль натяг смушеву шапку на самі вічі, підібрав обидва вламки перебитого меча, загорнув їх у свою ганчірку й пішов. Його земляк Лосько, княжий між із рукою на перев'язу, мовчки подався за ним, і люди розступились перед ними, як не розступалися навіть веліїм болярам. І тільки чути було захоплений шепіт: «Коваль з Городища під городом Києвим... Юрів меч... Юрів меч...»

А Людота зійшов у берег, одв'язав маленьку лоддю й відштовхнувся. Вода підхопила його й понесла вниз.

Той меч дався Людоті нелегко. За нього він узяв велій гріх на душу, який чи й подарують йому коли-небудь Бог, і Дажбог, і Дана, й Перун, і Морана, й інші кумири, яким чинять требу русини. Хіба що заступиться Юр Усепобідник...

Людота викував за сі двадцять шість літ одинадцять мечів. Йому допомагав і коваль Стоян, поки живий був. Перший меч вищербився ще на ковадлі, другий теж дав ледь помітну тріщину, й Людота пошпурив його в залізяччя за міхами. Третій пощербився на твердому тисовому дереві, четвертий на дикім камені...

Той камінь став спробою для Людоти. Загартувавши хижу крицю, він спершу рубав нею, тисову колоду під ковачницею. Всі інші мечі, після третього, гризли твердий тис, але кришились об каменюку, вкопану в землю не знати ким і коли.

Так спливали роки за роками, Людота купував у гречників найкращі харалуги й кував з них мечі, щоб скришити їх на дикому камені. Смерди сміялися з нього, бо хто ж рубає, мечем каміння, та коваль кував і кував, майже зошалівши від невдач. Він їв землю й мусив дотримати тієї клятви.

Десятий меч скришився тільки по сьомому чи восьмому вдарі, тоді-таки перервавсь навпіл. Одинадцятого Людота не встиг спробувати. Сталася подія, що змусила його забути й свої мечі, й жону з дітьми, й рідну хату.

Людотина думка, власне, боліла тільки жону його. Ковалиха Славка добре пам'ятала свою молодість, і ту купальську ніч, коли її вмикнув Людота, й той день, що дав їй волю. Вона, як уміла, допомагала своєму ладові й страждала від Людотиних мук не менш за нього самого. Він їв князеві київському землю, й сей тягар тиснув їй на душу всі літа.

Й якось випадково Славка довідалася від бабів, що старці київські, й білогородські, й городиські, й з багатьох сіл і городів руських засперечалися. Було те, коли вмер старійший старець витичівський Пошогод, проживши на сім світі літ сто й одне. Й людьми пішла чутка, ніби старці зібралися переховувати якийсь оворожений меч, бо досі його зберігав Пошогод.