Читаем Мене називають Червоний полностью

Мабуть, я справді красень, майнуло мені. Немов у казці, з кожного вікна, з-за кожної огорожі за мною стежили жіночі очі, а юнацька пристрасть знову захопила душу. Чи я видавав бажане за дійсне? А може, це поверталася стара хвороба? З-за хмар нараз визирнуло сонце, й тверезе мислення геть покинуло мене.

Де ж те гранатове дерево?… Ось воно? Сумне й миршаве дерево. Так воно! Я ледь обернувся — якраз напроти мене було вікно, але — порожнє! Ота мегера Естер обдурила мене!

Тільки-но я так подумав, як замерзлі віконниці з тріском розчинилися й у вікні, чиї шибки яскраво переливались на сонці, з'явилася кохана Шекюре — через дванадцять років крізь засніжене віття я милувався її чарівним лицем. Куди дивиться моє карооке кохання: на мене чи в далеч, в інше життя? У неї на обличчі сум, чи усмішка, чи те й те? Дурний коню, не слухай, як забило моє серце, не рви з копита! Я знову круто повернувся в сідлі й тепер не відвертав погляду від загадкового, прекрасного, неначе намальованого обличчя; розглядав його крізь побіліле гілля доти, доки мила зникла.

Я сиджу на коні — вона стоїть біля вікна, а між нами — віття гранатового дерева — все було, як у сцені зустрічі Хо-срова й Ширін, котру художники зображували тисячі разів. Я зрозумів це, тільки-но глянув на малюнок, покладений в середину сторінки, і моє серце стало гарячим, мов жар, — я дихав коханням, змальованим в ілюстраціях улюблених книжок нашої з Шекюре юності.

8. Моє ім'я — Естер

Я знаю, як вам кортить довідатися, що написано в листі, якого я передала Карі. Але й мене цікавість доймала, тож я не забарилася вивідати всі таємниці. Якщо на те ваша згода, то я переверну сторінки нашої розповіді назад і ви побачите, що ж було до того, як я передала листа.

Вже вечоріє. Ми з чоловіком Несіном сидимо в своєму домі, що в єврейському кварталі на березі Халіч. Двоє старих, все зітхаємо та намагаємося зігрітися, підкидаючи дров у вогонь. Ви не зважайте, що я називаю себе старою; нехай-но я візьму в руки свій клунок із шовковими хустинами, рукавичками, чаршафами,[59] барвистими тканинами для сорочок, привезеними португальськими кораблями, та ще запхну туди персні, сережки, коралі, дешеве й дороге намисто з різнокольорових бусинок, від яких тьохкають жіночі серця! Вздовж і впоперек я обійду з тим клунком Стамбул, не залишиться жодної вулиці, де не побуває Естер. Немає таких листів або пліток, яких би я не винесла з одних дверей та не принесла до інших; якби не я, то половина стамбульських жінок сиділи б у дівках, і не думайте, ніби я вам зараз похваляюсь. Отож, як я говорила, сидимо ми ввечері зі старим, чую — хтось у двері: стук-стук. Я встала та відчинила, а на порозі — пришелепувата раба Хайріє; в руках лист. Я спершу й не второпала, що хоче Шекюре, коли та служниця розказувала, без упину цокаючи зубами, чи то від холоду, чи то від хвилювання.

Я подумала, що вона хоче передати листа Хасанові, й далася диву. Чоловік красуні Шекюре, як на мене, вимотав їй усю душу, наплював на все та й не повертається з війни. А отой Хасан — його навіжений братик.

Проте потім я зрозуміла, що лист Шекюре — не до Ха-сана, а до когось іншого. А Естер може збожеволіти від цікавості: що ж там написано. Зрештою я взялася читати листа.

Ми з вами добре не знайомі, й мені, щиро кажучи, якось ніяково й прикро. Тому я не розповідатиму, яким чином прочитала листа. Може, ви станете мене зневажати, осудите за те, що пхаю носа в чужі справи. Так, наче ви самі не цікаві щонайменше, як цирульники. Тож я просто перекажу вам, що почула, коли мені читали листа. Ось що написала серденько Шекюре:

«Кара-ефенді, завдяки близьким взаєминам з моїм батьком, ти відвідуєш мій дім. Але не розраховуй на будь-які вияви моєї уваги. Багато чого трапилося після твого від'їзду. Я вийшла заміж, маю двох хлопчиків, справжніх левів. Одного з них, Орхана, ти щойно бачив, коли він зайшов був до кімнати. Чотири роки я чекаю свого чоловіка й більше ні про що не думаю. Покинута, сама з двома дітьми та старим батьком, я можу почуватися самотньою, замученою, бачити себе в безвиході, можу потребувати чоловічої сили та захисту, проте не думай, що я дозволю комусь скористатися з мого становища. Тому, будь ласка, не стукай більше в наші двері. Одного разу ти вже мене осоромив. Чого я тільки тоді не натерпілася, щоб виправдати себе в батькових очах. З листом я повертаю тобі твій власний малюнок, подарований мені в юності, коли в тебе гуляв вітер у голові. Не плекай надаремно надій і не шукай тут якогось неіснуючого знаку. Сподіватися, що людина закохається, глянувши на якийсь малюнок, означає дурити самого себе. Буде найліпше, якщо твоя нога не переступатиме поріг нашого дому».

Бідненька моя Шекюре, вона не чоловік, не бей, не паша, щоб поставити внизу власну печатку! Вона всього лиш розписалася на папері першими літерами свого імені, котрі нагадують маленьку налякану пташечку.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее