Мене називають Червоний

Кара — старший за мене на дванадцять років, однак у свої дванадцять я почувалася дорослішою за нього. В ту нору Кара, тільки-но помітивши мене, відразу пірнав з головою в книги та малюнки, бо соромився встати як справжній чоловік, підійти й упевнено поговорити про те й те. Згодом він закохався в мене й освідчився через власноручний малюнок. Зараз ми вже обоє дорослі. Та коли мені було дванадцять, я відчувала, як Кара боїться підвести на мене очі, щоб я не здогадалася про його почуття. «Подай мені отого ножа з колодочкою зі слонової кістки», — звертався він до мене не дивлячись, а потім, не наважуючись глянути в мій бік, закочував догори очі. Або я запитувала: «Правда, смачний вишневий шербет?», проте він ніколи не усміхавсь у відповідь, як це роблять нормальні люди з напханим ротом. Він кричав щосили: «Так!», ніби я глуха, бо з переляку боявся глянути на мене. Дванадцять років тому моя краса була неймовірною. Нехай я була на порозі чи за фіранками вікна, нехай далеко — чоловікам вистачало одного погляду на мене, щоб вони ходили, мов зачаровані. Я не хизуюся перед вами, просто ділюсь пережитим.

У відомій кожному оповіді про Хосрова та Ширін є один епізод. Я часто обговорювала його з Карою. Шапур прагне возз'єднати серця Хосрова та Ширін. Якось Ширін виходить зі своєю подругою на прогулянку в садок, а Шапур непомітно вішає на гілку дерева, під яким вони відпочивають, малюнок із зображенням Хосрова. Так Ширін закохується в Хосрова. До цього епізоду, або, як кажуть художники, сцени, було створено безліч ілюстрацій, що передають зачудований, вражений погляд Ширін. Кара, працюючи з моїм батьком, кілька разів робив точну копію одного з таких малюнків. Згодом, закохавшись у мене, він ще раз відтворив для себе цю сцену на папері. Але, замість Хосрова й Ширін, зобразив себе й мене, Кару та Шекюре. Якби внизу він ще й не поставив підпис, то тільки б я могла зрозуміти, хто такі ці юнак з дівчиною на рисунку, бо іноді він жартома малював нас в одному й тому самому кольорі, однаковими обрисами: мене — в синьому одязі, себе — в червоному. Та цього йому було замало, тож він підписав своїх Хосрова й Ширін нашими іменами. Потім тайкома підкинув малюнок мені. Пам'ятаю, як він підглядав, коли я роздивлялася малюнок, як стежив за мною, вичікуючи якихось дій у відповідь.

Та я не була безтямно закохана в нього, як ота Ширін, і не подавала жодним чином виду, буцім щось таке сталося. А того літнього вечора сім'я освіжалася вишневим соком із льдом, доставленим із самого Улудагу.[60]

Кара пішов додому. Я ж розповіла батькові про його освідчення в коханні. На той час Кара щойно закінчив медресе, викладав у бідних кварталах і стараннями мого батька намагався влаштуватися на службу до дуже впливового, високоповажного Наїма-паші. Батько переживав, чи потрапить той в оточення Наїма-паші, чи призначать його бодай секретарем, а Кара тим часом — вважав тато — замість старатися виконати найнеобхідніше задля своєї мети, витав десь у хмарах і переймався дурницями. Того вечора тато промовив до мами, навіть не обертаючись до неї: «Виявляється, твій злиденний небіж наклав оком на ласий шматок. Він таки кмітливіший, ніж ми думали».

Мені гірко згадувати, як учинив мій батько наступного дня, як я стала недосяжною для Кари, як він спершу перестав приходити до нас, опісля ж узагалі не з'являвся в нашому кварталі, однак я не хочу вам це все розповідати, а то ще незлюбите мене й тата. Повірте моєму слову: іншого виходу в нас не було. В таких випадках розумні люди зазвичай коротко відрубують «нареченому»: «Ми — не рівня». Вони чудово розуміють, що безнадійна любов є безнадійною, що той, хто ламає закони життя, обов'язково обпечеться. Пам'ятаю, як мама кілька разів просила: «Ви хоча б серце дитині не розбивайте». Дитиною вона називала свого двадцятичотирирічного небожа, тоді як я була вдвічі молодшою за нього. Батько, вважаючи любовне зізнання Кари нечуваним нахабством, цілком імовірно, зумисне не виконав прохання мами.

Кара покинув Стамбул, і якщо ми зовсім не змогли забути про нього, то принаймні повністю викинули його зі своїх сердець. Ми роками не отримували від нього жодних звісток, тому я потайки берегла його малюнок, як спогад про наше дитинство, нашу дружбу. А щоб тато чи чоловік не розгнівалися, знайшовши малюнок, я накапала на слова «Шекюре» й «Кара» батькового чорнила й старанно вивела ним квіточки. Все вийшло дуже природно. Нехай буде соромно тим серед вас, хто в думках лихословить про мене за те, що я з'явилася перед Карою у вікні, повернувши перед тим малюнок.

За дванадцять років я постала перед ним у червоних променях вечірнього сонця; він поїхав, а я, доки змерзла, заворожено дивилася туди, де він стояв, на садок, що наливався спершу ледь багряним, а далі помаранчевим кольором. Вітру не було. Хто-небудь з вулиці, навіть батько, могли застати мене біля відчиненого вікна, або й сам Кара, якби повернувся, та мене не обходило, що подумають.