Мене називають Червоний

Щотиждень я відвідую лазню з дочками Зівера-паші, аби посміятися, подуріти. Одна з них, Месруре, завжди весела, завжди радіє й ще з юності верзе всяку дивину. Якось мені сказала, що ніколи ніхто достеменно не знає, про що думає інший, а людина часом і сама гадки не має про те, що коїться в її голові. Я погоджуюся з нею: буває, говориш, здається, те, що думаєш, а, насправді, на умі — зовсім протилежне.

Мене охопив сум: як і мій чоловік, безслідно зник бідолаха Заріф-ефенді, один із тих малярів, що приходили до батька. Я не приховуватиму від вас, що стежила за ними. Заріф-ефенді був найогидніший і найубогіший духом.

Я зачинила віконниці, вийшла з кімнати й спустилася на кухню.

— Мамо, Шевкет не слухається тебе, — промовив Орхан, — тільки-но Кара вивів коня зі стайні, він утік із кухні й почав підглядати за ним у шпарину.

— Велике діло! — загорланив Шевкет, вертячи в руках товкачика, — мама теж підглядає крізь шпарину в шафі.

— Хайріє, — сказала я, — підсмажиш на вечір отим двом лобурам хліба з товченим мигдалем і цукром. Олії давай небагато.

Орхан аж підскочив од радості, а Шевкет не випустив ані пари з уст. Я пішла нагору, а вони з галасом полетіли за мною. Коли хлопчаки, весело штовхаючись, випереджали мене на сходах, я засміялася: «Тихше! Хай вам абищо!» — й легко штурхнула кожного поміж ніжні плечі.

Господи! Як чудово, коли ввечері біля тебе товчуться діти!

Тато присвятив вільний час книжці.

— Ваш гість уже пішов? — обізвалася я. — Сподіваюся, він вас не потривожив?

— Ні. Радше порадував. Він уважний до свого дядька, як і колись.

— Це добре.

— Проте обережний та обачний, — сказав батько у відповідь на мою реакцію, щоб принизити Кару й закрити цю тему.

Іншого разу, гостра на язик, я б не забарилася з відповіддю. Але мені досі чулося тупотіння білого коня Кари. Одна думка про цю людину обдавала моє тіло морозом.

Навіть не уявляю, як ми потім опинилися в кімнаті зі стінними шафами. Орхан кинувсь мені на шию, Шевкет теж притулився. Хлопчаки заходились борюкатися, та так, що ми всі гуртом повалились на софу. Вони тішили мене, як цуценята; я поцілувала їх у голівки і притисла до грудей, навіть пиптиками відчуваючи, яка моя малеча тяжкенька.

— Фу…у…у…у, — сказала я, — у вас брудне волосся. Завтра підете з Хайріє до лазні.

— Я більше не хочу ходити до лазні з Хайріє, — запротестував Шевкет.

— А ти вже в нас такий дорослий, — відповіла я.

— Мамо, а чого ти вдягла цю гарну фіолетову сорочку? — спитав Шевкет.

Я пішла в іншу кімнату й змінила фіолетову сорочку на полинялу зелену, яку ношу щодня. Перевдягаючись, змерзла, проте тіло було гарячим, мов жар, і в моїх жилах закипала кров. Після дурощів із дітьми на моїх щоках зостався лише слід від рум'ян, але і його я старанно розтерла долонями.

Знаєте, моя рідня, жінки в бані, всі, хто мене бачив, кажуть, що я більше схожа на шістнадцятирічну дівчинку, аніж на двадцятичотирічну перестиглу жінку з двома дітьми. Я хочу, щоб ви їм вірили. Зрозуміли? А то більше нічого не розповім.

Не цурайтеся моєї мови. Роками я розглядаю малюнки в татових книжках і вишукую там різних краль. Трапляються серед них жінки дивовижної вроди. Та в їхніх очах — збентеженість і сором, наче вони почуваються винними за власну зовнішність. Вони ніколи не дивляться на світ із піднятою головою, як чоловіки, воїни, падишахи з тих-таки ілюстрацій. Але в дешевих, нашвидкуруч створених книжках художники, буває, помиляються, і тоді погляди красунь не потуплені донизу, й навіть не звернені, скажімо, на якийсь келих або на коханого, а спрямовані прямісінько на читача. Я завжди задумуюся: хто ж той читач, до котрого прикуті поглядом ці героїні?

У мене волосся стає сторчма, як згадаю томи книг двохсотрічної давності, які дійшли до нас ще з часів Тимура. Цікаві ґяури заплатили за них золотом і вивезли до своїх країв. Хтозна, чи не прочитає колись якийсь далекий чужинець і мою історію. В мені говорить бажання потрапити на сторінки книжки? А хіба не віддають усі падишахи й візири мішки, набиті грішми, за написання присвячених їм книжок, за таку жахливу забаганку?

Коли в моїй голові крутяться ці непристойні думки, мені хочеться поговорити з вами, з тими, що живуть в іншому часі, в невідомо якому куточку землі й споглядають мене, ніби отих красунь, у яких одне око прикуте до того світу, що на малюнку, а друге блукає поза книжкою. Я гарна, розумна, дивитися на мене — одна втіха. Сподіваюся: у вас не складається хибне враження про мене, якщо зрідка щось прибрешу.