Ми

Крізь стіну зліва: перед дзеркальними дверима шафи – жінка квапливо розстібає юніфу. Й на секунду, хаотично: очі, губи, дві гострі рожеві зав’язі. Потім падає штора, в мені миттєво все вчорашнє, і я не знаю, що «нарешті ще одне», і не хочу про це, не хочу! Я хочу одного: I. Я хочу, щоб вона кожну хвилину, всяку хвилину, завжди була зі мною – тільки зо мною. І те, що я писав щойно про Одностайність, це все не потрібне, не те, мені хочеться все викреслити, розірвати, викинути. Тому що я знаю (нехай це блюзнірство, але це так): свято тільки з нею, тільки тоді, коли вона буде поруч, пліч-о-пліч. А без неї завтрашнє сонце буде тільки кружечком з бляхи, і небо – пофарбованою синьою бляхою, і сам я.

Я хапаюся за телефонну трубку:

– I, це ви?

– Так, я. Як ви пізно!

– Можливо, ще не пізно. Я хочу вас попросити… Я хочу, щоб ви завтра були зі мною. Люба…

«Люба» – я кажу зовсім тихо. І чомусь миготить те, що було сьогодні вранці на елінгу: жартома поклали під стотонний молот годинник – розмах, вітром в обличчя – і стотонно-ніжний, тихий дотик до крихкого годинника. Пауза. Мені здається, я чую там – у кімнаті I – чийсь шепіт. Потім її голос:

– Ні, не можу. Адже ви розумієте: я б сама… Ні, не можу. Чому? Завтра побачите.

Ніч

Запис 25-й

Конспект:

Зішестя з небес. Найбільша в історії катастрофа. Відоме скінчилося

Коли перед початком усі встали й урочистим повільним пологом заколихався над головами гімн – сотні труб Музичного Заводу і мільйони людських голосів, – я на секунду забув все: забув щось тривожне, що говорила про сьогоднішнє свято I, забув, здається, навіть про неї саму. Я був зараз тим самим хлопчиком, який колись цього дня плакав від крихітної, йому одному помітної плямочки на юніфі. Нехай ніхто навколо не бачить, у яких я чорних незмивних плямах, але ж я знаю, що мені, злочинцеві, не місце серед цих навстіж розкритих облич. Ох, встати б ось зараз і, захлинаючись, викричати все про себе. Нехай потім кінець – нехай! – але одну секунду відчути себе чистим, безглуздим, як це по-дитячому синє небо.

Усі очі були підняті туди, вгору: в ранкову, непорочну, ще не висохлу від нічних сліз блакить – ледь помітна пляма, то темна, то одягнена променями. Це з небес сходив до нас Він – новий Єгова на аеро, такий же мудрий і люблячо-жорстокий, наче Єгова древніх. З кожною хвилиною Він все ближче – і все вище назустріч йому мільйони сердець, – і от уже Він бачить нас. І я разом з ним подумки озираю зверху: намічені тонким блакитним пунктиром концентричні кола трибун – ніби кола павутини, обсипані мікроскопічними сонцями (сяйво блях); і в центрі неї – зараз сяде білий, мудрий Павук – у білому одязі Благодійник, який мудро зв’язав нас по руках і ногах благодійними тенетами щастя.

Але от завершилось це величне Його зішестя з небес, мідь гімну замовкла, всі сіли – і я одразу ж зрозумів: дійсно всі – найтонша павутина, вона натягнута, і тремтить, і от-от порветься, і станеться щось неймовірне…

Злегка підвівшись, я озирнувся навкруги – і зустрівся поглядом з любляче-тривожними очима, що перебігають від обличчя до обличчя. Ось один підняв руку і, ледь помітно ворушачи пальцями, сигналізує іншому. І от у відповідь сигнал пальцем. І ще… Я зрозумів: вони, Хранителі. Я зрозумів: вони чимось стривожені, павутиння натягнуте, тремтить. І в мені – як в налаштованому на ту саму довжину хвиль приймачі радіо – відповідне тремтіння.

На естраді поет читав передвиборчу оду, але я не чув жодного слова: тільки мірні гойдання гекзаметричного маятника, і з кожним його розмахом все ближча якась призначена година. І я ще гарячково гортаю в рядах одне обличчя за іншим – як сторінки – і все ще не бачу того єдиного, яке я шукаю, і його треба швидше знайти, тому що зараз маятник цокне, а потім…

Він – він, звичайно. Внизу, повз естраду, ковзаючи над блискучим склом, пронеслися рожеві крила-вуха, темною, подвійнозігнутою петлею букви S відбилося тіло бігуна – воно прагнуло кудись в заплутані проходи між трибун.

S, I – якась нитка (між ними – для мене весь час якась нитка; я ще не знаю, яка – але коли-небудь я її розплутаю). Я вчепився за нього очима, він клубочком все далі, і за ним нитка. Ось зупинився, ось…

Наче блискавичний, високовольтний розряд: мене пронизало, скрутило у вузол. У нашому ряду, всього в 40 градусах від мене, S зупинився, нагнувся. Я побачив I, а поруч з нею огидно посміхається негрогубий R-13.

Перша думка – кинутися туди і крикнути їй: «Чому ти сьогодні з ним? Чому не хотіла, щоб я?» Але невидима, благодійна павутина міцно сплутала руки і ноги; зціпивши зуби, я залізно сидів, не зводячи очей. Як тепер: це гострий, фізичний біль у серці; я, пам’ятаю, подумав: «Якщо від нефізичних причин може бути фізичний біль, то ясно, що…»

Висновку я, на жаль, не добудував: згадується тільки – промайнуло щось про «душі», пронеслася безглузда давня приказка – «душа в п’ятки». І я завмер: гекзаметр замовк. Зараз починається… Що?