Ми

Вона (вже біля дверей):

– Сам побачиш…

Я – один. Усе, що від неї залишилося, – це ледь чутний запах, схожий на солодкий, сухий, жовтий пил якихось квітів з-за Стіни. І ще: в мені міцно засіли гачечки-питання – на кшталт тих, якими користувалися стародавні для полювання на рибу (Доісторичний Музей).

…Чому вона раптом про «Інтеграл»?

Запис 24-й

Конспект:

Границя функції. Великдень. Перекреслити все

Я – як машина, пущена на занадто велике число обертів; підшипники загострилися, ще хвилина – закапає розплавлений метал, і все – в ніщо. Швидше – холодної води, логіки. Я ллю відрами, але логіка шипить на гарячих підшипниках і розпливається в повітрі невловимою білою парою.

О, так, ясно: щоб встановити істинне значення функції, треба взяти її границю. І ясно, що вчорашнє безглузде «розчинення у всесвіті», узяте в границі, є смерть. Тому що смерть і є цілковите розчинення мене у всесвіті. Звідси, якщо через «Л» позначимо любов, а через «С» смерть, то Л = f(С), тобто любов і смерть…

Так, саме так. Тому-то я і боюся I, я борюся з нею, я не хочу. Але чому ж в мені поруч і «я не хочу» і «мені хочеться»? В тому-то й жах, що мені хочеться знову цієї вчорашньої блаженної смерті. В тому-то й жах, що навіть тепер, коли логічна функція проінтегрована, коли очевидно, що вона неявно включає в себе смерть, я все-таки хочу її губами, руками, грудьми, кожним міліметром…

Завтра – День Одностайності. Там, звичайно, буде і вона, побачу її, але тільки здалеку. Здалеку – це буде боляче, тому що мені треба, мене нестримно тягне, щоб – поряд із нею, щоб – її руки, її плече, її волосся… Але я хочу навіть цього болю – нехай.

Благодійнику великий! Який абсурд – хотіти болю. Кому ж не зрозуміло, що больові – негативні – складові зменшують ту суму, яку ми називаємо щастям. І відповідно…

І от – ніяких «отже». Чисто. Голо.

Увечері:

Крізь скляні стіни будинку – вітряний, гарячково-рожевий, тривожний захід. Я повертаю крісло так, щоб переді мною не стирчало це рожеве, гортаю записи – і бачу: знову я забув, що пишу не для себе, а для вас, невідомі, кого я люблю і жалію, – для вас, які ще плентаються десь у далеких століттях, внизу.

От – про День Одностайності, про цей величний день. Я завжди любив його – з дитячих років. Я вважаю, для нас – це щось на кшталт того, що для древніх був їх «Великдень». Пам’ятаю, напередодні, бувало, складеш собі такий часовий календарик – радісно викреслюєш по одній годині: однією годиною ближче, на одну годину менше чекати… Будь я впевнений, що ніхто не побачить, – чесне слово, я б і нині скрізь носив із собою такий календарик і стежив за ним, скільки ще залишилося до завтра, коли я побачу – хоч здалека…

(Стали на заваді: принесли нову, тільки-но з майстерні, юніфу. За звичаєм, нам усім видають нові юніфи до завтрашнього дня. У коридорі – кроки, радісні вигуки, шум.)

Я продовжую. Завтра я побачу все те саме, що з року в рік повторюється і кожен раз це видовище хвилює по-новому: могутню Чашу Злагоди, благоговійно підняті руки. Завтра – день щорічних виборів Благодійника. Завтра ми знову вручимо Благодійнику ключі від непорушної твердині нашого щастя.

Звісно, це не схоже на безладні, неорганізовані вибори у древніх, коли – смішно сказати – навіть сам результат виборів заздалегідь був невідомим. Будувати державу на зовсім неврахованих випадковостях, наосліп – що може бути безглуздішим? І от все ж, виявляється, потрібні були століття, щоб зрозуміти це.

Чи потрібно говорити, що у нас і тут, як у всьому, – ні для яких випадковостей немає місця, ніяких несподіванок бути не може. І самі вибори мають значення швидше символічне: нагадати, що ми єдиний, могутній мільйонноклітинний організм, що ми – кажучи словами «Євангелія» древніх – єдина Церква. Тому що історія Єдиної Держави не знає випадку, щоб у цей урочистий день хоча б один голос наважився порушити величний унісон.

Кажуть, стародавні робили вибори якось таємно, ховаючись, наче злодії; деякі наші історики стверджують навіть, що вони були на виборні святкування ретельно замаскованими (уявляю це фантастично-похмуре видовище: ніч, площа, фігури в темних плащах крадуться уздовж стін; багряне полум’я смолоскипів, що присідає від вітру…). Навіщо потрібна була вся ця таємничість – досі остаточно не з’ясовано; скоріш за все, вибори пов’язувалися з якимись містичними, забобонними, може, навіть злочинними обрядами. Нам же приховувати або соромитися нічого: ми святкуємо вибори відкрито, чесно, вдень. Я бачу, як голосують за Благодійника всі; всі бачать, як голосую за Благодійника я – і чи може бути інакше, якщо «всі» і «я» – це єдине «Ми». Наскільки це благородніше, щиріше, вище, ніж боягузлива злодійська «таємниця» у древніх. Потім: наскільки це доцільніше. Адже якщо навіть припустити неможливо, тобто який-небудь дисонанс у звичайній монофонії, тож незримі Хранителі тут із нами, в наших рядах: вони негайно можуть встановити нумери, які впали в оману, і врятувати їх від подальших хибних кроків, а Єдина Держава – від них самих. І нарешті, ще одне…