Ми

Повторюю: я взяв собі за обов’язок писати, нічого не приховуючи. Тому, як не сумно, повинен відзначити тут, що, вочевидь, навіть у нас процес затвердіння, кристалізації життя ще не закінчився, до ідеалу ще кілька ступенів. Ідеал (це ясно) там, де вже нічого не трапляється, а у нас… Ось чи не зволите: в Державній Газеті сьогодні читаю, що на площі Куба за два дні відбудеться свято Правосуддя. Чи не означає це, що знову якийсь із нумерів порушив хід великої Державної Машини, знову сталося щось непередбачене, непрораховане.

І, крім того, дещо сталося зі мною. Правда, це було протягом Особистої Години, тобто протягом часу, спеціально відведеного для непередбачених обставин, але все ж…

Близько 16 (точніше, за десять 16) я був удома. Раптом – телефон.

– Д-503? – жіночий голос.

– Так.

– Вільні?

– Так.

– Це я, I-330. Я зараз залечу за вами, і ми вирушимо до Древнього Будинку. Чи згодні?

I-330… Ця I мене дратує, відштовхує – майже лякає. Але саме тому я і сказав: так.

За 5 хвилин ми були вже на аеро. Синя травнева майоліка неба й легке сонце на своєму золотому аеро дзижчить слідом за нами, не обганяючи і не відстаючи. Але там, попереду, біліє більмом хмара, безглузда, пухка, як щоки старовинного «купідона», і це якось заважає. Переднє віконце підняте, вітер, сохнуть губи, мимоволі їх весь час облизуєш і весь час думаєш про губи.

Ось уже видно здалеку мутно-зелені плями – там, за Стіною. Потім легке, мимовільне завмирання серця – вниз, вниз, вниз, як з крутої гори, – і ми біля Древнього Будинку. Усе це дивне, крихке, сліпе спорудження одягнене навкруги в скляну шкаралупу: інакше воно, звичайно, давно б уже завалилося. Біля скляних дверей – стара, вся зморщена, і особливо рот: одні складки, зборки, губи вже пішли всередину, рот якось заріс – і було зовсім неймовірно, щоб вона заговорила. І все ж заговорила.

– Ну що, милі, будиночок мій прийшли подивитися? – і зморшки засяяли (тобто, ймовірно, склалися променеподібно, що і створило враження «засяяли»).

– Так, бабусю, знову закортіло, – сказала їй I.

Зморшки сяяли:

– Сонце ж, га? Ну що, що? Ох, пустунка, ох, пустунка! Знаю, знаю! Ну, гаразд: одні йдіть, я вже краще тут, на сонці…

Гм… Певно, моя супутниця – тут частий гість. Мені хочеться щось із себе струсити – заважає: ймовірно, все той же настирливий зоровий образ: хмара на гладкій синій майоліці. Коли піднімалися широкими, темними сходами, I сказала:

– Люблю я її – стареньку цю.

– За що?

– А не знаю. Може, за її рот. А може, ні за що. Просто так.

Я знизав плечима. Вона продовжувала, ледь посміхаючись, а можливо, навіть зовсім не усміхаючись:

– Я відчуваю себе дуже винуватою. Ясно, що має бути не «просто-так-любов», а «тому-що-любов». Усі стихії повинні бути.

– Ясно… – почав я, негайно ж зловив себе на цьому слові й крадькома глянув на I: помітила чи ні?

Вона дивилася кудись униз; очі були опущені – наче штори.

Згадалося: ввечері, близько 22, проходиш проспектом, і серед яскраво освітлених, прозорих кліток – темні, з опущеними шторами, і там, за шторами – що у неї там, за шторами? Навіщо вона сьогодні подзвонила і навіщо все це?

Я відчинив важкі, рипучі, непрозорі двері – і ми в похмурому, безладному приміщенні (це називалося у них «квартира»). Той самий, дивний, «королівський» музичний інструмент – і дика, неорганізована, божевільна, наче тодішня музика, строкатість фарб і форм. Біла площина вгорі; темно-сині стіни; червоні, зелені, помаранчеві палітурки древніх книг; жовта бронза – канделябри, статуя Будди; зіпсовані епілепсією лінії меблів, що не вкладаються в жодні рівняння.

Я через силу терпів цей хаос. Але у моєї супутниці був, мабуть, міцніший організм.

– Це – моя найулюбленіша… – і раптом ніби схаменулася – укус-посмішка, білі гострі зуби. – Точніше: найбільш безглузда з усіх їх «квартир».

– Або ще точніше: держав, – виправив я. – Тисячі мікроскопічних, вічно воюючих держав, нещадних, як…

– Ну то, ясно… – мабуть, дуже серйозно сказала I.

Ми пройшли через кімнату, де стояли маленькі, дитячі ліжка (діти в ту епоху були теж приватною власністю). І знову кімнати, мерехтіння дзеркал, похмурі шафи, нестерпно строкаті дивани, величезний «камін», велике ліжко з червоного дерева. Наше теперішнє – прекрасне, прозоре, вічне – скло було тільки у вигляді жалюгідних, тендітних квадратиків-вікон.

– І подумати: тут «просто-так-любили», горіли, мучилися… (знову опущена штора очей). Яка безглузда, необачна трата людської енергії, чи не так? – вона говорила неначе з мене, говорила мої думки. Але в її усмішці увесь час був цей дратівливий ікс. Там, за шторами, в ній відбувалося щось таке – не знаю що, що виводило мене з терпіння; мені хотілося сперечатися з нею, кричати на неї (саме так), але доводилося погоджуватися – не погодитися не можна було.

Ось зупинилися перед дзеркалом. У цей момент я бачив тільки її очі. Мені спала ідея: адже людина влаштована так само дико, як ці ось безглузді «квартири», – людські голови непрозорі, і тільки крихітні вікна всередині: очі. Вона ніби вгадала – обернулася. «Ну, ось мої очі. Ну?» (Це, звичайно, мовчки.)