Ми

Прокинувся: помірне, синювате світло; блищить скло стін, скляні крісла, стіл. Це заспокоїло, серце припинило битися. Сік, Будда… що за абсурд? Ясно: хворий. Раніше я ніколи не бачив снів. Кажуть, у древніх це було звичайнісінько і нормально – бачити сни. Ну так: адже і все життя у них було от такою жахливою каруселлю: зелене – помаранчеве – Будда – сік. Але ж ми то знаємо, що сни – це серйозна психічна хвороба. І я знаю: дотепер мій мозок був хронометрично вивіреним, блискучим механізмом без єдиної смітинки, а тепер… Так, тепер саме так: я відчуваю там, в мізках, якесь стороннє тіло – як найтонший волосок війки в оці: усього себе відчуваєш, а ось це око з волоском – неможливо про нього забути ні на секунду…

Бадьорий, кришталевий дзвіночок в головах: 7, вставати. Праворуч і ліворуч крізь скляні стіни я бачу неначе самого себе, свою кімнату, своє плаття, свої рухи – повторені тисячу разів. Це бадьорить: бачиш себе частиною великого потужного, єдиного. І така точна краса: жодного зайвого жесту, вигину, повороту.

Так, цей Тейлор був, без сумніву, геніальним із древніх. Правда, він не додумався до того, щоб розповсюдити свій метод на все життя, на кожен крок, на цілу добу – він не зумів проінтегрувати своєї системи від години до 24. Але все ж як вони могли писати цілі бібліотеки про якогось там Канта – і ледь помічати Тейлора – цього пророка, який зумів зазирнути на десять століть вперед. Сніданок завершено. Ладно проспівано Гімн Єдиної Держави. Струнко, по чотири – до ліфтів. Ледь чутне дзижчання моторів – і швидко униз, униз, униз – легке завмирання серця…

І тут раптом чомусь знову цей безглуздий сон – або якась неявна функція від цього сну. Он воно що, вчора так само на аеро – спуск донизу. Втім, все це скінчилося: крапка. І дуже добре, що я був з нею таким рішучим і різким.

У вагоні підземної дороги я мчав туди, де на стапелі виблискувало під сонцем ще нерухоме, ще не одухотворене вогнем, витончене тіло «Інтеграла». Закривши очі, я мріяв формулами: я ще раз подумки вираховував, яка потрібна початкова швидкість, щоб відірвати «Інтеграл» від землі. Кожен атом секунди – маса «Інтеграла» змінюється (витрачається вибухове паливо). Рівняння виходило дуже складне, з трансцендентними величинами. Як крізь сон: тут, в твердому числовому світі, хтось сів поруч зі мною, хтось злегка штовхнув, сказав «вибачте».

Я розплющив очі – і спершу (асоціація від «Інтеграла») щось стрімко мчить у простір: голова – і вона несеться, тому що з боків – відстовбурчені рожеві крила-вуха. І потім крива навислої потилиці – сутула спина – подвійнозігнута – буква S…

І крізь скляні стіни мого алгебраїчного світу – знову волосок вії – щось неприємне, що я повинен сьогодні…

– Нічого, нічого, будь ласка, – я посміхнувся сусідові, розкланявся з ним. На блясі у нього блиснуло: S-4711 (зрозуміло, чому від самого першого моменту був пов’язаний для мене з буквою S: це було не зареєстроване свідомістю зорове враження). І блиснули очі – два гострих гвинта, швидко обертаючись, вкручувались усе глибше, і ось зараз догвинтяться до самого дна, побачать те, що я навіть собі самому…

Раптом волосок вії став мені абсолютно ясним: один із них, з Хранителів, і найпростіше, не відкладаючи, зараз же сказати йому все.

– Я, бачте, вчора був у Древньому Будинку… – Голос у мене дивний, приплюснутий, плаский, я пробував відкашлятися.

– Що ж, чудово. Це дає матеріал для дуже повчальних висновків.

– Але, розумієте, був не один, я супроводжував нумер I-330, і от…

– I-330? Радий за вас. Дуже цікава, талановита жінка. У неї багато шанувальників.

…Але ж і він – тоді на прогулянці – і, можливо, він навіть записаний на неї? Ні, йому про це – не можна, немислимо: це ясно.

– Так, так! Аякже, аякже! Дуже, – я посміхався все ширше, безглуздіше і відчував: від цієї посмішки я голий, дурний…

Буравчики дістали в мені до дна, потім, швидко обертаючись, угвинтилися назад в очі; S двоїсто посміхнувся, кивнув мені, прослизнув до виходу. Я закрився газетою (мені здавалося, всі на мене дивляться) і скоро забув про волоски війок, про буравчики, про все: так схвилювало мене прочитане. Один короткий рядок: «За перевіреною інформацією, знову виявлено сліди досі невловимої організації, що ставить собі за мету звільнення від благодійного ярма Держави».

«Звільнення»? Дивовижно: до чого в людській породі живучі злочинні інстинкти. Я свідомо кажу: «злочинні». Свобода і злочин так само нерозривно пов’язані між собою, як… ну, як рух аеро та його швидкість: швидкість аеро = 0, і він не рухається; свобода людини = 0, і вона не скоює злочини. Це зрозуміло. Єдиний засіб позбавити людину від злочинів – це позбавити її від свободи. І от щойно ми цього позбулися (в космічному масштабі століття це, звичайно, «ледь»), як раптом якісь жалюгідні недоумки…