Ми

Переді мною два моторошно-темних вікна, і всередині таке невідоме, чуже життя. Я бачив тільки вогонь – палає там якийсь свій «камін» – і якісь фігури, схожі…

Це, звичайно, було природно: я побачив там своє відображення. Але було неприродньо і несхоже на мене (очевидно, це була гнітюча дія обстановки) – я виразно відчув себе спійманим, посадженим до цієї дикої клітки, відчув себе захопленим у дикий вихор давнього життя.

– Знаєте що, – сказала I, – вийдіть на хвилину в сусідню кімнату. – Голос її було чути звідти, зсередини, з-за темних вікон-очей, де палав камін.

Я вийшов, сів. З полички на стіні просто в обличчя мені ледь помітно усміхалася кирпата асиметрична фізіономія якогось зі стародавніх поетів (здається, Пушкіна). Чому я сиджу тут і покірно виношу цю посмішку, і навіщо все це: навіщо я тут, чого цей безглуздий стан? Ця дратівлива, відразлива жінка, дивна гра…

Там грюкнули двері шафи, шарудів шовк, я насилу утримувався, щоб не піти туди, і – точно не пам’ятаю: ймовірно, хотілося наговорити їй дуже різких речей.

Але вона вже вийшла. Була в короткій, старовинній яскраво-жовтій сукні, чорному капелюсі, чорних панчохах. Плаття з легкого шовку – мені було ясно видно: панчохи дуже довгі, набагато вище колін, і відкрита шия, тінь між…

– Послухайте, ви, ясно, хочете оригінальничати, але невже ви…

– Ясно, – перебила I, – бути оригінальним – це означає якось виділитися серед інших. Отже, бути оригінальним – це порушити рівність… І те, що ідіотською мовою древніх називалося «бути банальним», у нас виходить: тільки виконувати свій обов’язок. Тому що…

– Так, так, так! Саме, – я не витримав. – І вам нічого, нічого…

Вона підійшла до статуї кирпатого поета і, завісивши шторою дикий вогонь очей, там, усередині, за своїми вікнами, сказала на цей раз, здається, цілком серйозно (можливо, щоб пом’якшити мене), сказала дуже розумну річ:

– Чи не вважаєте ви дивним, що колись люди терпіли ось таких от? І не тільки терпіли – поклонялися їм. Який рабський дух! Чи не правда?

– Ясно… Тобто я хотів… (Це прокляте «ясно»!)

– Ну так, я розумію. Але ж, по суті, це були владики сильніші за їхніх коронованих. Чому вони не ізолювали, не знищили їх? У нас…

– Так, у нас… – почав я. І раптом вона розсміялася. Я от просто бачив очима цей сміх: дзвінку, круту, гнучко-пружну, як батіг, криву цього сміху.

Пам’ятаю – я весь тремтів. От – її схопити – і вже не пам’ятаю, що… Треба було щось – все одно що – зробити. Я машинально розкрив свою золоту бляху, глянув на годинник. За десять хвилин 17.

– Вам не здається, що вже час? – якомога ввічливіше сказав я.

– А якби я вас попросила залишитися тут зі мною?

– Послухайте: ви… ви усвідомлюєте, що говорите? За десять хвилин я зобов’язаний бути в аудиторіумі…

– …І всі нумери зобов’язані пройти встановлений курс мистецтва та наук… – моїм голосом сказала I. Потім відсмикнула штору – підняла очі: крізь темні вікна палав камін. – У Медичному Бюро у мене є один лікар – він записаний на мене. І якщо я попрошу – він видасть вам посвідчення, що ви були хворі. Ну?

Я зрозумів. Я нарешті зрозумів, куди вела вся ця гра.

– Он воно як! А ви знаєте, що, як усякий чесний нумер, я, по суті, повинен негайно відправитися в Бюро Хранителів і…

– А як не по суті (гостра посмішка-укус). Мені страшенно цікаво: підете ви в Бюро чи ні?

– Ви залишаєтесь? – я взявся за ручку дверей. Ручка була мідна, і я чув: такий самий мідний у мене голос.

– Одну хвилинку… Можна?

Вона підійшла до телефону. Назвала якийсь нумер – я був настільки схвильований, що не запам’ятав його, і крикнула:

– Я чекатиму на вас у Древньому Будинку. Так, так, одна…

Я повернув мідну холодну ручку:

– Ви дозволите мені взяти аеро?

– О так, звісно! Будь ласка…

Там, на сонці, біля виходу, наче рослина, дрімала стара. Знову було дивно, що розкрився її щільно зарослий рот і що вона заговорила:

– А ця ваша – що ж, там одна залишилася?

– Одна.

Рот старої знову заріс. Вона похитала головою. Мабуть, навіть її дедалі слабші мізки розуміли всю безглуздість і ризикованість поведінки цієї жінки.

Рівно о 17 я був на лекції. І тут чомусь раптом зрозумів, що сказав старій неправду: I була там тепер не одна. Можливо, саме це – що я мимоволі обдурив стару – так мучило мене і заважало слухати. Так, не одна: ось у чому річ.

Після 21.30 у мене був вільний час. Можна було б уже сьогодні піти до Бюро Хранителів і зробити заяву.

Але я після цієї дурної історії так втомився. І потім, законний строк для заяви дві доби. Устигну завтра: ще цілих 24 години.

Запис 7-й

Конспект:

Війковий волосок. Тейлор. Блекота і конвалія

Ніч. Зелене, помаранчеве, синє; червоний королівський інструмент; жовта, наче апельсин, сукня. Потім – мідний Будда; наче підняв мідні повіки – і полився сік: з Будди. І з жовтої сукні – сік, і по дзеркалу краплі соку, і сочиться велике ліжко, і дитячі ліжечка, і зараз я сам – і якийсь смертельно-солодкий жах…