Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Це вже втретє мені підсовують злидня-пасажира на цю трикляту стару помийницю, — пробурмотів він, коли мене привів до нього Мідборо, другий помічник, що йому Ромер припоручив мене ще в порту. По тих словах капітан відвернувся й більше не звертав на мене уваги.

Удруге він зачепив мене знову в третій особі.

— Вете! — ревнув він до стюарда саме ту мить, коли я згадав про вечерю. — Ти покликав нашого панича-столовника вечеряти?

Неабияк збентежений таким початком, я заходився ревно налагоджувати дружні взаємини з рештою товариства. Та геть усі оглядалися на капітана. Механік, що за всіма правилами й традиціями мав би бути шотландець, виявився високим, смаглявим, кучерявим чоловіком виразно семітського типу, з відвислою спідньою губою й такою вимовою, ніби його підібрали десь у пониззі Темзи. Старший помічник був низенький, миршавенький, шпакуватий чоловічок, весь час заклопотаний, що мав звичку несподівано вихоплюватись із якимсь глибокодумним зауваженням і знову надовго замовкати. Він безперестану колупав у зубах і завжди у всьому погоджувався з капітаном, іще навіть не дослухавши його. Мідборо, другий помічник, білявий, кощавий і блідолиций, видимо, побоювався капітана, а щодо Раджа, третього помічника, так той просто до нестями боявся його.

Завваживши таку капітанову надвладу, я зробив помилку, забалакуючи переважно до нього, та ще надто часто; бо капітан, мов коронована особа, має не відповідати на запитання, а ставити їх. А боячись виказати свій страх, я не виявляв до капітана й належної шанобливості. Треба було спершу придивитися, як розмовляють із ним інші, та й собі наслідувати їх.

Крім того, бувши ще дуже молодий і мало знаючи світ за межами Вілтшіру та Оксфорда, — адже нещасливі три тижні розпусного життя вже стерлися з моєї пам’яті, — я говорив тільки про себе, про своє оксфордське життя, про книжки, театр та спорт, мовби й справді був бозна-який знавець, та ще про рід Блетсуорсі. Я гадав, що, розповідаючи про себе, викличу й їх на таку саму відвертість, але тепер добре бачу, який я мав здаватись їм обмежений та самозакоханий.

— Ви коли-небудь стріляли з лука, капітане? — якось спитав я «старого». Капітан на хвильку перестав жувати й не вимовив, а просичав:

— Що-о?

— Із лука коли-небудь стріляли?

Капітан поклав ножа й виделку й звів на мене дуже поважний погляд. Настала довга, якась важка мовчанка.

Перший порушив її старший помічник.

— Я знаю, що це таке, — озвався він. — Лучництво називається. Я якось бачив у Фолкстоні. Стріляють у такі здорові мішені, наче днище з дуже великого кошика, й не влучають. Просто диво, як вони примудряються.

— Дуже гарна розвага, — провадив я. — На зеленій луці, в погожий день.

— Чом би й ні, коли вам більше нічого робити, — докинув механік.

— Це відроджує часи Робіна Гуда та його веселих хлопців, — не вгавав я. — Добру давню Англію, її золотий вік. Оперені стріли… — Я вдарився в спогади: — У нас дехто з доцентських дружин стріляли напрочуд влучно.

Більше ніхто не мав чого сказати про стрільбу з лука, й знов запала довга мовчанка. Я вже хотів був спитати капітана, чи не грав він коли в аматорських виставах, та він сам порушив мовчанку, звернувшись до старшого помічника з якимсь дуже спеціальним запитанням про вантаж. Я уважно слухав їхню розмову, сподіваючись, що й мені пощастить укинути слово, але тему мовби навмисне було обрано таку, що я не міг і рота розтулити.

— А що це за перебірки, — врешті-таки спитав я, — що ви про них говорите?

Ніхто мені не відповів.

Кілька днів я силкувався зацікавити їх своїми розмовами та хоч трохи зблизитися з ними, та помалу втратив надію. Ці п’ятеро нізащо не хотіли зближатися зі мною: я їм узагалі не був потрібен. І я врешті облишив свої незграбні намагання. Я став дедалі пасивнішим слухачем капітанових дотепів, помічникових звірень, механікової балаканини та притакування двох молодших помічників. Але вони встигли сповнитись такої глибокої зневаги до мене й такої відрази до мого товариства, що вже не хотіли дати мені спокій, а почали всіляко підшпигувати, дражнити та збивати мене з пантелику. Механік вигадав чудову шпильку: спершу він називав мене «містером», та помалу почав ковтати другий склад і врешті став казати до мене просто «міс». Капітан у хвилини кращого гумору — а такі хвилини звичайно наставали в нього під кінець обіду — починав оповідати масні анекдоти, механік радо підспівував йому, а молодші помічники зустрічали їх догідливим захопленням. Старший помічник сидів, як кам’яний, не виявляючи ні схвалення, ні осуду.

— Боюся, що ми шокуємо вас, міс Блетсуорсі, — казав механік після кожного анекдота.

Та якось мені пощастило дати йому відкоша.

— Анітрохи, — відповів я, почувши ті слова від нього всоте. — Я колись здибував у одній пивниці в Оксфорді одного старого п’яндигу, так капітанові до нього, як куцому до зайця.

На добру хвилину всі вмовкли.

— Неймовірна річ, — озвався нарешті старший помічник якось нерішуче, запитливо.

— Той старий знав цілу купу сороміцьких віршиків, — додав я. — Ото почули б ви!