Дивно, як легко розмовляти з людиною подумки і як важко сказати їй те саме вголос!
Мені сподобався молодий Ромер, старший за мене всього на якихось десять років. Він також допоміг мені, як зумів, викроївши для мене трохи не півдня. Він розповідав мені про свої судна, що плавають по всьому світі, про переваги того чи іншого пароплава. Запропонував дати мені рекомендаційні листи до своїх знайомих у різних портових містах. Здебільшого то, правда, просто ділові знайомства, але дехто, може, мені сподобається. Ромер водив пальцем по списку. Чи не схочу я поїхати до Манауса на Амазонці? Це дуже легко влаштувати. Цікавий буде й рейс на Канарські острови, а далі через океан у Бразилію, до Ріо. Або ж… звісно, Канарські острови можна й минути. Іще можна б поїхати на Схід. Якраз незабаром до Бірми повезуть велику партію пляшок, дешевих швацьких машинок, целулоїдних ляльок, мідяних образків, гасових ламп, бавовняної пряжі, патентованих ліків, згущеного молока для немовлят та німецьких годинників. Як мені здається ця думка? А може, я посидів би з цим списком над морським атласом у приймальні?
Усе те тішило мене: здавалось, наче я можу тримати в руках увесь світ і розглядати його, як меню в ресторані.
Кінець кінцем ми зупинились на «Золотому леві», що невдовзі мав відплисти до Пернамбуку й Ріо.
2
МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ПОДАЄТЬСЯ В МОРЕ
Скільки тисяч людей, певно, зазнавали такої ж ілюзії визволення, як і я, коли стояв на хисткій палубі «Золотого лева» й дивився на береги Кенту й Ессексу, що пропливали повз мене й танули за кормою, в тім боці, де лишився Лондон. Мені здавалося того вечора, що я вириваюся зі свого тісного світу в інший, у світ волі й пригод; і де ж мені ще знайти свою змужнілість, як не в солоних морських просторах?
Неоглядні, низинні, захряслі будівлями портові терени по обох берегах річки, де будинки, трактирні та церкви ніби пливли по воді, між кораблів та барж, лишились позаду. Там, де, натужно чахкаючи, пробирається через Темзу з Тілбері до Гревзенда порон, почали розпукуватись у присмерку перші жовті вогники, висипати дедалі рясніш, а велетенське місто вже темніло димною смугою на обрії під вечірньою загравою. По один бік річки потяглися розлогі береги острова Кенві, по другий — м’які обриси низьких пагорбів Кенту. Присмеркова синь згусла до чорноти; ось ми порівнялися з засіяним вогнями саутендзьким берегом, довга дамба, ніби палець, тицьнула в нас і повернулася в бік Лондона. Роями вогників на прузі ночі пропливали назад кентські курорти. Живі очі ліхтарів на бакенах, червоні й жовті, моргали нам ритмічно й значуще; рухливі світляні стовпи позначили наш курс і западали в пітьму за кормою, і врешті ми опинились у чистому морі, лиш де-не-де в далечині світились вогники поодиноких суден, засвічені задля власної безпеки, а не для нас.
Мені ввижалося того вечора, наче я випливаю в якусь неосяжну широчінь, а тим часом я вперше в житті опинився в ув’язненні.
У світовій літературі, надто в нашій англійській, дуже поширений вислів «відкрите море». Насправді ж у світі нема нічого відкритого, хіба що дороги та стежки в краях, де живуть зичливі люди. Позаду лишалися вогні й велелюддя, простір, де можна рухатись, розмаїття подій. Лишилась довкола ніч, глупа ніч. Спускаєшся вниз, піднімаєшся знову нагору, ходиш по тісній палубі й неначе дізнаєш смаку безмежності. Повертаєшся до каюти, лягаєш спати. Рипучий світанок просочується в темряву сну, і вогник у розгойданому ліхтарі жовтіє й чадить.
Безтямно озираєшся довкола: врешті починаєш розуміти, де це ти. Бачиш свої речі, ще не порозпаковувані. Все довкола якось чудно гойдається, то вгору, то вниз. І небо за ілюмінатором, і обрій теж вплелися в той повільний, нескінченний танець. Устаєш, одягаєшся, стоячи на непевних ногах; помацки вибираєшся трапом на палубу й хапаєшся за поруччя. Довкола тебе й під тобою — вода, вода без краю, а над тобою вологий вітер та небо. Ото невидимі й незмірні мури твоєї ще не усвідомленої в’язниці. На суходолі кожна в’язниця має принаймні двері в світ, хоч ті двері й замкнені. А цій тюрмі не треба й замків, ти й так у цілковитій неволі.