Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Містер Ферндайк із якнайкращими намірами порадив мені вирушити в море. Мій стан він, певно, розумів дуже добре. Але він не знав моря. Він, за звичкою й традицією, вірив, ніби морська подорож, та ще на судні, не пристосованому для пасажирів, — приємна й цікава пригода. Мій дядечко, певно, теж гадав так. Наша Британія править морями, й вони правлять нею, і зранена душа британця в тяжку хвилину звертається до моря, як дитя до неньки. Морські вітри перелітають над нашим островом із краю в край: на щастя Англії, в ній нема місця, віддаленого більш як на сто миль від благодатної стихії. Тож зрозуміло, що й ми, Блетсуорсі, всі тягнемось до моря. Тільки-но ставши на «морські ноги», ми почуваємося в себе вдома, ми щасливі. Отож і я силкувався почуватися в себе вдома й бути щасливим, але того ранку мої «морські ноги» ще тремтіли. Все ж я, міцно вчепившись у поруччя, крутив на всі боки головою, мов справжній морський вовк, і мугикав строфу з матроської пісеньки — єдиної, що я знав. Я й зараз пригадую її слова, бо несподівано завважив, як не пасують вони до мого становища, й урвав пісню на півслові:

_{Глянь, дівчина хустиною вслід Джекові маха,}

_{Весь час, що плаватиму я, чекатиме вона.Кохана, мріє моряка, ти, зіронька ясна!Гей, хлопці, разом, гей!}

Ту вкрай недоречну пісеньку я курникав, аби відігнати власні сумніви. Бо сумніви гризли мене вже й тоді. Треба було якось пристосуватися до своїх супутників, а вони, як я знав із усіх прочитаних книжок, були люди особливо, надзвичайно, ба надміру мужні. Наскрізь просолені люди. Зовні, безперечно, суворі, навіть брутальні, але в душі напрочуд, ніжні й делікатні. Та непривітність, що з нею зустрів мене капітан учора ввечері, та його злість і вульгарність — учора, коли маневрували по Темзі, він нагримав на свого помічника — то тільки шкарубка шкаралупа, що під нею криється самоцвіт душі…

За пароплавом, мов недокінчене оповідання, губився в хвилях пінявий слід; дим відносило вітром убік. В невеличкій рубці на містку, біля стерна, темніла людська постать, та далеко спереду, на баку, видно було чиюсь голову й спину. Більше ніяких «супутників» я не бачив. Тільки хвилі довкола, сіро-блакитне небо та палуба.

І оце, з невеликими відмінами в кольорі води та неба, найзвичайніший краєвид планети Землі, подумалось мені. Три чверті земної кулі — вода. Суходіл — то виняток. Така думка заспокоїла мене. Оті сердеги, що юрмляться на суходолі, відвертаються від трьох чвертей світу. В мені ворухнувся осуд.

Я щиро намагався віддавати шану простій мужності тих п’ятьох товаришів, що ділили зі мною цей відособлений шматочок світу мужніх людей. Бо ті п’ятеро мали тепер бути єдиним моїм товариством хтозна-поки. Решти нашої команди, крім невеличкого верткого стюарда Вета, я майже не бачив аж до Пернамбуку, першого нашого порту.

Вряди-годи мені траплялося вгледіти кочегара, що вийшов на палубу подихати свіжим повітрям, або трьох-чотирьох матросів, що виконували якусь не зрозумілу мені роботу під командою старшого помічника: а то хтось раз по раз старанно починав грати на гармонії, але так і не доводив до кінця якусь кафешантанну мелодійку, потім раптово вмовкав, ніби гармонію вибивали йому з рук. Іноді погожого вечора матроси купками сиділи на баку, гомоніли, шили або ще що-небудь майстрували; оце й усе, що я пригадую з життя «нижчих верств» у нашій невеличкій моделі людського суспільства. Між ними й нами пролягала глибока прірва. Було ніби самозрозуміло, що й хочуть вони не того, що ми, й думають не те. Ми шестеро були ніби з ліпшого тіста й жили вищим життям. Розмовляли ми з ними скупо й стримано. Між нами наче плазувала якась притлумлена ворожнеча, що могла спалахнути вогнем першої-ліпшої хвилини, тільки-но послабити пильність. Прогулюючись по середині палуби, я відчував, ніби з чорної пащі входу до бака за мною щось стежить, а я був не в такому гуморі, щоб мені подобалося, коли за мною стежать.

Безперечно, мій тодішній душевний стан робив із мене не дуже приємного й терплячого компаньйона тим п’ятьом чоловікам, що їм було нав’язане моє товариство. Мою юнацьку наївність і оптимізм, що показували мені світ у рожевих барвах, уже остудили розчарування й зневіра. Важкі стусани долі відбили мені здатність терпіти людей, я втратив до них довіру, став підозріливий, навіть трохи побоювався їх. Я не намагався уникати їх, замикатись у самому собі, але й не почувався серед них вільно, і тому всі мої зусилля зав’язати зі своїми супутниками теплі, товариські взаємини видавались (та й справді були) нещирі. І наш «старий», цебто капітан, — чи то через таку мою поведінку, чи то через те, що мене йому накинули в пасажири, — з самого початку не злюбив мене.

Він був кремезний чолов’яга з квадратовим обличчям, рудуватим чубом, білими віями й вузькими, завжди міцно стиснутими губами. Його невеличкі сіро-зелені очиці в’їдливо позирали на мене.