Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Він запевняв мене, що єпископат багато втратив у особі Гекслі, цього велетня духу і людини наскрізь порядної. Його слово для будь-кого звучить переконливіше, ніж речі багатьох епископів. Бо хоч наука й релігія — то два боки однієї медалі, що зветься істиною, вони не протистоять одна одній, і бути несвідомим християнином — ото, може, й є правдиве християнство.

«Хто думає, що високо стоїть, хай пильнує, аби йому не впасти», — процитував дядько святе письмо.

Усі люди, твердив він, направду вірять у те самісіньке й усі вони з натури добрі. Та часом вони забуваються. Або ж не розуміють, що й до чого.

Коли питання про первопричину зла турбувало дядька дуже мало, то моральна безтурботність наших ближніх, по-моєму, часто тяжко вражала його. За сніданком, переглядаючи газету, він любив побалакати з дружиною, міс Дафілд та мною або ж із гостями, що часто снідали тa обідали за нашим столом, про злочини, про прикру поведінку різних негідних суб’єктів — убивць, шахраїв тощо.

— Ай-ай-ай… — жахався він, бувало, за сніданком. — Це вже справді казна-що!

— А що там таке сталося? — питала тітка Доркас.

— Ох, яка гидота, яке безглуздя! — бідкався дядько.

Міс Дафілд, підвівши голову, захоплено й очікувально дивилась на нього, але тітка не відривалась від сніданку.

— Пишуть ось, ніби якийсь сердега навіжений отруїв свою дружину. Застрахував її на чималеньку суму — це й збудило підозру, — а потім підсипав їй отрути. Троє діточок посиротив… Коли стали потім оповідати на суді, як та жінка мучилась та як проклинала його, бідолаха мало не захлинувся слізьми. Нещасний дурень! Ай-ай-ай… Не знав більше, як грошей добути… Ах, який жаль…

— Але ж він убив її, — озивалася тітка Доркас.

— Знаєш, є такі люди, що втрачають усяку тяму, попавши в скруту. Мені таке часто траплялося, як я ще був суддею. Зразу настає зневіра, а потім людину ніби охоплює якась моральна паніка. Може, йому спершу захотілося дістати грошей, бо несила було бачити, як та нещасна жінка терпить злидні. А потім жадоба грошей оволоділа ним цілком. Подавай йому грошей будь-щобудь! Більш ні про що він не пам’ятав.

Міс Дафілд квапливо, глибокодумно кивала головою, але тітка Доркас іще сумнівалася.

— А що б же ти з ним зробив, любий? — питала вона. — Невже такого на волю пустити? Він же ще когось може отруїти!

— Звідки ти знаєш, що він те зробить? — відказував дядько.

— Христос простив би його, — лагідно, якось нерішуче докидала міс Дафілд.

— Мабуть, таки треба його повісити, — промовляв дядько, замислившись над тітчиним запитанням. — Авжеж, повісити… А добрий оселедець! Давно вже я такого не їв… — Тоді починав розглядати питання з усіх боків: — Я б простив йому — принаймні гріх, коли не злочин. Але покарати його треба, щоб не підводити на спокусу слабодухих людей. Так, його слід повісити. — Дядько глибоко зітхав. — Тільки людяно, не по-варварському. Розумієте… щоб хтось прийшов до нього та пояснив, що його страчують без злості, що ми добре знаємо: всі ми такі самі бідні грішники, жертви спокуси, як і він, анітрохи не кращі, ані на макове зернятко; і от саме через те він і повинен умерти. В неминучості тієї кари наш порятунок, отож хай він знає, що хоч і судилась йому така велика прикрість, але вмирає він за щастя всього людства, зовсім як солдат на бойовищі… І я волів би, щоб страта відбувалася без ката. Кат — це ж варварство. Келих цикути — так було б куди людяніше. Келих цикути, спокійний, поважний свідок, приязне слово розради…

— Ми ще прийдемо до такого, — вів далі дядечко. — Подібні випадки трапляються дедалі рідше; бо люди стають поміркованіші, а світ упорядковується. Що цивілізованіші ми робимося, то менше стає прикрощів, дратливості, розпачу і підлоти, що з них народжуються отакі трагедії, Отже, й рідше доводиться вдаватись до таких кар. Світ кращає. Коли ти, Арнольде, доживеш до моїх літ, то сам зрозумієш, що поступово все стає краще.

І дядько сумно кивав головою над газетою, наче вагався, чи варто читати її далі. Ні, на сьогодні годі. Він підводив голову, неуважливо обводив очима новий буфет і брав іще шматочок оселедця…

Над усе дядечко любив розповідати, що за всю його суддівську практику йому ні разу не траплялося судити справді поганих людей, а лише темних, морально тупих чи безнадійно дурних. Тепер я розумію, наскільки він був непослідовний. Усе віровчення, що йому він служив, ґрунтується на доктрині гріхопадіння, а він день у день спростовував її. Бо що таке гріх? Гріх безсилий перед цивілізацією. Колись у давнину, може, й справді існували смертні гріхи, але це погане зілля викорінюють уже так довго, що на нього можна натрапити вкрай рідко. В основі дядькової концепції — і практичної, й теоретичної — лежала ідея не гріха, а неумисної помилки. Тим-то він і не проповідував. Адже пояснювати куди краще.