Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Дядько вчив мене не боятися життя. Безстрашно, навіть безтурботно заходити в найтемніші закутки. Казати правду й ганьбити диявола. Платити завжди, скільки заправлять, не торгуючись і не питаючи чому. Інколи тебе, може, ошукають, інколи поведуться з тобою нечемно, але як ти довірятимеш людям і довірятимешся їм, то не пошкодуєш. Так само, як не вкусить собака і не хвицне кінь, коли ти перший їх не зачепиш і не виявиш нічим, що ти боїшся. Поки ти поводитимешся просто й зрозуміло, на віть собака тебе не вкусить.

А коли йому заперечували, що на світі є не самі лише собаки, а ще й тигри та вовки, він відповідав: у цивілізованому світі вони такі рідкісні, що на них можна не зважати. А ми живемо в цивілізованому світі, що день у день цивілізується ще більше. Практично коли ми на щось не зважаємо, то тим усуваємо його. Звичайно, в житті бувають прикрощі як моральні, так і матеріальні, але довкола нас є досить чесних людей і досить доброзичливості, щоб можна було не зважати на ці прикрі випадки й ходити по світі неозброєному. Людину, що носить при собі зброю, він уважав або за розбишаку, або за боягуза. Він не визнавав ніяких заходів остороги, що їх люди вживають проти своїх ближніх. Наприклад, він ненавидів касові апарати. І всіляке шпигування за людьми. Страшенно не любив приховувати щось від людей та вдаватися до різних вивертів. Кожна таємниця, казав він, затьмарює життя, а всяку брехню мав за тяжкий гріх.

Люди лишаються добрі, поки їх не утискують, не дратують, не дурять, не морять голодом, не залякують. Люди — воістину брати. От розуміння цього, віру в це, а насамперед дотримання таких поглядів у житті й називав мій дядечко цивілізацією. Коли нарешті весь світ зробиться цивілізований, усі будуть щасливі.

Завдяки його науці та живому прикладові я й став тим, ким, сподіваюся, я лишаюсь і досі, попри всі мої жахливі пригоди та прикрі вияви страху й ницості, — цивілізованою, по суті, людиною.

У ті золоті вікторіанські дні серед вілтшірських пагорбів я майже нічого не чув про війни та соціальні бурі, що вже насувалися на нас. Остання велика війна була франко-німецька, і породжені нею ворожі почуття, казав дядько, вже відмирають. А думка про те, що війна коли-небудь може вибухнути між Німеччиною та Англією, не в’язалася з законами кревної спорідненості. Не може ж чоловік одружитися з власною бабусею, а побитися з нею — тим більше; а наша королева — всьому світові бабуся, й зокрема їхньому кайзерові Вільгельмові.

Революції здавалися ще неймовірніші, ніж війни. Соціалізм, учив мене дядько, — це дуже корисний коректив до трохи надмірної твердості та зарозумілості фабрикантів і комерсантів. Найбільш через свою соціальну необізнаність вони часом роблять те, чого не слід робити. Він дав мені почитати Рескінове «В майбутньому», а потім «Вісті нізвідки» Вільяма Морріса. Я захоплено сприйняв викладені в тих книжках ідеї й зі спокійною певністю мріяв про часи загального взаєморозуміння й згоди.

3

ДЯДЬКОВА ХВОРОБА І СМЕРТЬ

У школі мені довелось зазнати навряд чи більше лихого, ніж у дядьковому домі. Пізніше я багато всячини чув про неймовірну зіпсутість школярів та про те, що англійські школи, мовляв, справжня моральна клоака. Я певен, що в тих балачках багато перебільшення; в кожному разі, у нас в Імфілді тієї зіпсутості майже не було помітно. Не позбавлені властивої нашому вікові допитливості, ми вдовольняли її не настирливо; як і всіх хлопчаків, нас цікавили й тішили речі, соромливо й знадливо приховані під покривом суспільних умовностей. Провидіння в своїй незбагненній премудрості визнало за доцільне створити нас так, що деякі моменти нашого життя є ніби іронічними примітками до людської гідності, і юний розум у своїх зусиллях збагнути всесвіт неодмінно повинен перейти фази прикрого розчарування і зцілющого сміху.

Коли не брати до уваги таких цілком зрозумілих збочень, я ріс простосердим, чистим і здоровим хлопцем. Я непогано вивчив три мови та придбав ще деякі знання — хоч і не знав, нащо вони мені, — навчився непогано грати в крикет — чи принаймні красиво бити по м’ячеві, — а також трохи їздив верхи й грав у теніс, тоді ще зовсім примітивний. Я дуже підріс і став білявіший. Коли б ви зустріли мене тоді в тенісному костюмі, як я йшов на корт у парку сера Вілобі Денбі, навряд чи ви б подумали, що мати моя була напівпортугалка-напівсірійка, та ще й з домішкою крові аборигенів острова Мадейри, — так само, як не подумали б, що далекі предки Блетсуорсі були волохаті й хвостаті. Он як асимілював і цивілізував мене наш край — край Блетсуорсі.

З мене виріс морально чистий, упевнений у собі й довірливий юнак, і якщо я й не любив стикатися з неприємними фактами, то лиш тому, що в тій тихій, зеленій частині Вілтшіру не було таких неприємних фактів, що впадали б у вічі. І коли я врешті поїхав до Оксфорда, до Летмірського коледжу, я й там, і дорогою не спіткав нічого надто прикрого.