Мойсей

XX

Ходить туга по голій горі,Мов туман по пустині,Сіє думи й бажання своїПо широкій країні.Сипле квіти й листки, що давноВже зів’яли й пожовкли,Підіймає в душі голоси,Що давно вже замовкли.Що ще вчора байдужне було,Нині любе й шановне;Що ще вчора топтав, оплював,Нині святості повне.У гебрейському таборі ніч

Проминула в тривозі;Скоро світ, всі глядять: він ще там,На скалистій віднозі?Ні, нема! І було те «нема»,Мов жах смерті холодний,Чули всі: щезло те, без чогоЖить ніхто з них не годний.Те незриме, несхопне, що всеПоміж ними горіло,Що давало їм смисл життєвий,Просвітляло і гріло.І безмежна скорбота ляглаНа затвердле сумління,І весь табір мов чаром попав

В отупіння й зомління.Одні одним у лиця блідіПоглядали без впину,Мов убійці, що вбили у сніНайдорожчу людину.Чути тупіт. Чи вихор в степу?Чи збуваєсь пророцтво?Се Єгошуа, князь конюхів,І за ним парубоцтво.Гонять стада, кудись-то спішать…Чи де напад ворожий?Всіх їх гонить безіменний страх,Невідомий перст Божий,Голод духу і жах самоти

І безодні старої…А Єгошуа зично кричить:«До походу! До зброї!»І зірвався той крик, мов орел,Над німою юрбою,Покотився луною до гір:«До походу! До бою!»Ще момент — і прокинуться всіЗ остовпіння тупого,І не знатиме жоден, що вмитьПриступило до нього.Ще момент — і Єгошуа крикГірл сто тисяч повторить;Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.Задуднять — і пустині пісокНа болото замісять.Авірона камінням поб’ютьІ Датана повісять.Через гори полинуть, як птах,Йордан в бризки розкроплять,Єрихонськії мури, мов лід,Звуком трубним розтоплять.І підуть вони в безвість віків,Повні туги і жаху,Простувать в ході духові шляхІ вмирати на шляху…Львів, січень до липня 1905