Мойсей

Гуркнув грім. Задрижали наразГір найглибші основи;І один за одним понеслисьПередтечі Єгови.Піднялася до стропу небесЧорна хмара стіною,Мов Ніч-мати насупила видНенавистю грізною.І заморгала бистро у тьміОгняними очима,Забурчала, як мати, що знайНа лиху доню грима.Із тривогою слухав МойсейПітьми й блискавок мови,Ні, не чути ще серцю йогоУ них гласу Єгови.І ревнув понад горами грім,З жаху їжиться волос,Завмира серце в груді… та ні,Не Єгови се голос.Поміж скелі завили вітри,Їх сердитії нутиКліщать душу, мов стогін, та в нихЩе Єгови не чути.Ось із градом і дощ злопотів,

І заціпила стужа,І в безсиллі свойому душаПодається недужа.Та ось стихло, лиш води дзюрчать,Мов хтось хлипає з жалю,З теплим леготом запах потягЗ теребінт і мигдалю.І в тім леготі теплім булаТаємничая мова,І відчув її серцем Мойсей:Се говорить Єгова.«Одурив вас Єгова? А ти жБув зо Мною на згоді?І контракт підписав, і запивМогорич при народі?Бачив плани Мої і читавВ Моїй книзі судьбовій?Бачив кінці і знаєш, що ЯНе устоявся в слові?Маловіре, ще ти не почавсьВ материнській утробі,А Я кождий твій віддих злічив,Кождий волос на тобі.Ще не йшов Авраам з землі УpНа гарранські рівнини,А Я знав всіх потомків його

До останньої днини.Вбогий край ваш, вузький і тіснийІ багатством не блиска?А забув, що тісна і вузькаІ найбільших колиска.Прийде час, з неї виведу васНа підбої та труди,Так, як мати дитину в свій часВідлучає від груди.Тут на полі скупім і худім,Наче терен на ріни,Виростайте ціпкі і твердіДо великої зміни.О, Я знаю ту вашу ціпку,Ненаситную вдачу!Ви б на жизній землі розповзлисьНа подобу будячу.Ви б і тілом, і духом своїмПрисмоктались до скиби,І зловив би вас Маммон у сак,Як товстючії риби.Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,Наїдавшися ласо…Відригаться вам буде повікТе єгипетське м’ясо.

І, зірвавшися з сеї земліТа розбивши всі карби,Ви розвієтесь світ здобувать,Його соки і скарби.Та зарік Я положу твердийНа всі ваші здобутки,Мов гадюку на скарбі, дам вамЗ них турботи і смутки.Хто здобуде всі скарби земліІ над все їх полюбить,Той і сам стане їхнім рабом,Скарби духу загубить.Своїх скарбів невольник і пан,За ціну сліз і крови,Щоб збільшити їх, мусить він самРуйнувать їх основи.І як п’явка, що кров чужу ссе, —Йому лік, сама гине, —Так і вас золотий океанНа мілизні покине.В золотім океані вас всеБуде спрага томити,І не зможе вас хліб золотийАні раз накормити.І будете ви свідки МеніЗ краю світу до краю,

Що лиш духу кормильців з усіхЯ собі вибираю.Хто вас хлібом накормить, той вразЗ хлібом піде до гною;Та хто духа накормить у вас,Той зіллється зо мною.Ось де ваш обітований край,Безграничний, блистячий,І до нього ти людям моїмБув проводир незрячий.Ось де вам вітчина осяйна,З всіх найкраща частина!Лиш дрібненький задаток їїВам отся Палестина.Се лиш спомин вам буде, лиш сон,Невгасаюча туга,Щоб, шукавши її, став мій людПаном земного круга.А що ти усумнивсь на моментЩодо волі Моєї,То, побачивши сю вітчину,Сам не вступиш до неї.Тут і кості зотліють твоїНа взірець і для страхуВсім, що рвуться весь вік до метиІ вмирають на шляху!»