Нямлик і Балакуча Квіточка

— Ну, стережися, бешкетнику, — тихо промовив нямлик, — давно я не приборкував скажених водограїв, але як це робиться, пам’ятаю добре…

— Ой-ой-ой! — раптом озвався водограй тоненьким писклявим голоском. — Бачив я таких хвалькуватих курдуплів! І де вони тепер? Сушать свої мокрі штанці й шукають іншого помешкання.

— Як це — іншого помешкання? — злякалася Олянка, — а ми? Ти ж можеш затопити наш будинок…

— Ги-ги! — я можу затопити усе місто! А якщо мене розгнівають, то я заллю своєю водою цілий світ!!!

Олянка опустила очі на нямлика, але він уже встиг збільшитися. Тепер біля неї стояв веснянкуватий рудий хлопчик у кумедному квітчастому костюмчику й ковпачку — з точнісінько таким візерунком, як на шпалерах у її кімнаті.

— Ну, все, — суворо проказав Буцик і насупив брови, — гру закінчено. Я думав, що ти просто жартуєш, та виявляється, з пустотливого водограю ти перетворився на справжнісінького лиходія. Ось що буває, коли бешкетника вчасно не спинити — він нахабніє і вважає, що йому можна робити все, що заманеться!

Розділ третій,

у якому ми дізнаємося сумну історію зникнення сантехніка Митька й розуміємо,

що в Країні нямликів на Олянку може чекати небезпека…

— Слухай, — поважно промовив Буцик, — здається, ти хотіла навчитися чарувати так, як це робимо ми, нямлики?

— Так! Дуже! — відповіла Олянка.

— І ти справді хочеш стати такою маленькою, як мешканці Країни нямликів?

— Звичайно! Я про це мрію відтоді, як уперше тебе побачила…

— А ти не злякаєшся? Адже у стінах вашого будинку є такі місця, про які навіть ми не знаємо. Там блукають підступні стіногризи й діркокрути — вони вмить можуть прогризти будь-яку стіну й прокрутити у підлозі чи у стелі величезну дірку. Скільки необачних нямликів потрапляло у їхні пастки!

— Але ж ти підеш зі мною? — запитала Олянка, впевнена, що нямлик супроводжуватиме її.

— Та в тому то й річ, що приборкати цього нахабного водограя можу лише я, і тільки тоді, коли залишатимусь біля нього й пильнуватиму, щоб він не затопив весь будинок. А тобі самій доведеться піти в нашу країну й повідомити нямликів про те, яка небезпека нависла над ними. Але пам'ятай — головне, щоб по дорозі ти не зустріла Привид Здичавілого Сантехніка! Той, хто хоч раз потрапив у його лабети, вже ніколи не побачить денного світла.

— А що це за привид? Я про нього ніколи не чула.

— Як? Хіба ти не знаєш, що багато років тому, ще коли тебе й на світі не було, у вашому будинку лагодив трубу в підвалі молодий недосвідчений сантехнік на ім’я Митько, і що він зник без сліду? Лише його вірна викрутка, обценьки та розвідний ключ залишилися лежати на цементній підлозі…

— І що з ним сталося?

— Ти і справді хочеш почути цю історію? — запитав нямлик і з сумнівом похитав головою. — Май на увазі, від неї кров холоне в жилах і волосся на голові стає сторчма!

Олянка ковтнула слину, бо в неї від хвилювання пересохло в роті, а тоді рішуче стріпнула головою й промовила:

— Так, я хочу знати, що сталося з сантехніком Митьком!

Адже не можна було показати Буцикові, що вона злякалася. Хіба він схоче, щоб якась боягузка вирушила до Країни нямликів рятувати її мешканців?

— Що ж, тоді слухай… Сантехнік Митько почув, що за стіною підвалу хтось жалібно скавчить. Хлопець вирішив, що це маленьке цуценятко провалилося у дірку й не може звідти вилізти. Тож хоробрий юнак, який завжди допомагав стареньким бабусям переходити вулицю, захищав діток від хуліганів і, звичайно, підгодовував безпритульних тварин, кинувся на допомогу.

— І що, він урятував цуценятко?

— Якби ж то було цуценятко! — зітхнув нямлик. — Насправді Митько потрапив у пастку до головного діркокрута на ім’я Жалібно-Скавчальський — відомого лиходія, котрий умів майстерно скавчати тоненьким щенячим голоском. На совісті цього ошуканця був не один слюсар-сантехнік. Але попередні жертви Жалібно-Скавчальського все ж змогли врятуватися. Кілька годин чи навіть днів поблукавши підземними лабіринтами, вони вибиралися на волю десь далеко за містом і вже ніколи не брали до рук розводного ключа.

Коли наполохані сантехніки намагалися розповісти друзям, знайомим чи міліції про те, що бачили під землею, їх відправляли до божевільні. Бо хіба можна було повірити, що у підвалі звичайного житлового будинку завелася волохата блакитна істота з великою пащекою й трьома рядами залізних зубів?

— Невже хижий діркокрут з’їв Митька? — тремтячим голосом запитала Олянка.

— На щастя, ні. Хоча, можливо, для сердешного Митька було б краще, аби його з’їли…

«Хлюп!» — це водограй, що майже перестав дзюркотіти зі стіни, вихлюпнув у кімнату довжелезний струмінь води.

Протилежна стіна вмить зробилася мокра-мокрісінька, а Олянка з Буциком ледве встигли ухилитися. Після цього голосно загули труби, а з-за стіни почулося чи зітхання, чи стогін.