Нямлик і Балакуча Квіточка

— Ой, Буцику, пробач, я зараз, — Олянка намацала під подушкою металеву коробочку з-під льодяників і простягла її малому чоловічкові.

Нямлик вправним рухом витяг з кишені курточки маленьку ложечку і почав швидко-швидко наминати манну кашу, раз у раз голосно примовляючи:

— Ням! Ням! Ням!

Несподівано задзеленчала Олянчина мобілка, і вона приклала крихітний телефон до вуха.

— Доню, — почула дівчинка голос мами, — як ти себе почуваєш? Ти міряла температуру?

Олянка вже хотіла сказати, що їй дуже сумно самій, що в неї висока температура, та вчасно схаменулася.

— Мамо, все гаразд, я вже майже одужала, — бадьоро промовила Олянка й схрестила середній та безіменний пальці — у них в садочку вважалося, що так треба робити, коли брехати не хочеться, але обійтися без цього ніяк не можна…

— А чого у тебе такий слабенький голос? — стурбовано запитала мама.

— Та це просто поганий зв’язок, — запевнила дівчинка.

— Чудово! — зраділа мама. — Тоді ми з татом трохи затримаємося, у нас ще стільки роботи… Ти не проти, не сумуватимеш сама?

Ще п’ять хвилин тому Олянка, мабуть, страшенно образилася б, а може, й заплакала. Але тепер, коли біля неї був нямлик, дівчинка весело сказала:

— Ні, мамочко, я весь час сплю. Знаєш, мені такі чудові сни сняться!

Олянка хитро усміхнулася й озирнулася на Буцика. Але на ліжку малого чоловічка вже не було. Натомість на кріслі-гойдалці, що стояло біля вікна, сидів рудий веснянкуватий хлопчик у кумедному квітчастому костюмчику й ковпачку з точнісінько таким візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті.

Поївши Чарівної Страви, її маленький друг миттєво збільшився.

— Буцику, ти чув?

— Що чув? — пробурмотів Нямлик.

— Мама й тато затримуються! Це я так хитро все влаштувала. Сказала, що вже зовсім здорова!

— Гм, знайшла, чим вихвалятися, — осудливо промовив Буцик, — надурила рідну матусю! Та якби я не зачарував твою маму, вона б зроду не подзвонила! Хіба ти не бачила — я ж щойно з’їв цілу коробочку Чарівної Страви, і вона одразу ж почала діяти.

Знаючи, що з нямликом сперечатися не варто, Олянка промовчала і почала збиратися в дорогу. Надягла теплого светрика, вовняні штанці й шкарпетки, кинула до маленького червоного рюкзака ліхтарика, пачку улюблених цукерок-смоктучок і крадькома, щоб не помітив Буцик, запхала в кишеню пачку аспірину.

Що б там не казав нямлик про чудодійну Балакучу Квіточку, звичні випробувані ліки не завадять.

— Які кумедні ці здоровані! — почула Олянка голос Буцика й зашарілася.

Нямлик, як завжди, розгадав її хитрощі.

— Здається, ти забула, що наша подорож триватиме не місяць, не тиждень і навіть не день. А втім, якщо тобі так зручніше, можеш узяти з собою весь цей непотріб.

Промовивши це, Буцик весело всміхнувся, по-змовницьки підморгнув Олянці й голосно клацнув пальцями.

Розділ третій,

у якому ми знайомимося з гладким блукальчиком і розуміємо,

як важливо правильно зібратися в дорогу

і взяти з собою вкрай важливі речі

— Ой, що це? — зойкнула Олянка, відчувши, що земля в неї під ногами заколихалася й почала тремтіти.

— Не хвилюйся, — почувся голос Буцика, — просто ти випадково приземлилася на спину Гладкого Блукальчика. А вони в цю пору бачать найцікавіші кольорові сни. Тож стережися — скоріш за все, нам доведеться від нього тікати.

— А вони дуже небезпечні?

— Та як тобі сказати. Дивлячись, який у Блукальчика настрій і чи він не дуже голодний. А ще…

Та Буцик не встиг доказати, бо раптом Олянка злетіла аж до верхівки найвищого дерева й ледве встигла вхопитися за тоненьку гілку.

А що цим деревом виявилася ялинка, то дівчинка страшенно поколола пальці. Вона вже хотіла обурено закричати, та в неї перехопило подих, бо Олянка помітила, що крізь ялинове гілля на неї дивляться кілька пар яскраво-червоних очей.

Дівчинка придивилася й побачила три люті зелені мордяки. З носа в них валував дим і, судячи з того, що страшні зелені пики клацали зубами, нічого доброго від них чекати не доводилося.

«Зараз вони мене зжеруть!» — у розпачі подумала Олянка і навіть замружилася від жаху, але тут звідкись ізнизу почувся стурбований голос нямлика:

— Гладкий Блукальчику, чи ти сказився?! Це моя подруга, її звуть Олянка.

Зелені мордяки невдоволено засопли, а тоді заговорили всі разом:

— Гарна в тебе подруга! Розбудила мене саме тоді, коли мені почав снитися найсмачніший сон. А ти знаєш, що я роблю з такими нахабами?! — і з цими словами мордяки почали гарчати, облизуватися й наближатися до дівчинки.

— Буцику, зроби щось скоріше! — закричала Олянка й почала відбиватися від найближчої мордяки своїм маленьким червоним рюкзаком.

Та Гладкий Блукальчик, — а це, як ви вже здогадалися, був саме він, — спритно вихопив з рук дівчинки рюкзака і почав його жувати, голосно хрумкаючи. Вірніше, хрумала лише найспритніша голова, а решта заздрісно дивилися на неї й облизувалися.