Око ґолема

Ось і парапет... Кіті зі стогоном підтяглася, переповзла на дах, спіткнулась і впала. Ремінь торбини перекрутився; дівчина ніяк не могла дістати з неї знаряддя. Кіті перевернулася на спину. Цієї ж миті над парапетом поволі піднялася голова вовка, що жадібно винюхував кривавий слід її пораненої долоні. Жовті очі блиснули й вирячились на неї.

Кіті сунула руку до потаємних піхов і витягла кинджал.

Вона підхопилася.

Вовк несподівано плавним рухом перескочив через парапет — і опинився на даху, припавши на всі чотири лапи, опустивши голову й напруживши м'язи. Він пильно оглядав Кіті, оцінюючи її сили й вирішуючи, стрибнути чи ні. Дівчина погрозливо махнула кинджалом.

— Бачиш? — хрипко промовила вона. — Він срібний, зрозумів?

Вовк скоса позирнув на неї. Поволі піднявся на задні лапи: його згорблена спина витяглась і випросталась. Тепер він стояв по-людськи, височіючи над Кіті й трохи погойдуючись, готовий кинутись на неї.

Вільною рукою Кіті порпалася в торбині, шукаючи нової зброї. Вона знала, що магічних знарядь у неї залишилося небагато...

Вовк стрибнув, махнув кігтистою лапою, клацнув зубами. Кіті ухилилась і вдарила кинджалом знизу вгору. Вовк напрочуд пискливо заверещав, простяг лапу і боляче вхопив Кіті за плече. Кігті подерли ремінь торбини, й вона впала на дах. Кіті вдарила ще раз. Вовк відскочив назад, на безпечну відстань. Кіті теж позадкувала. Подерте плече стугоніло болем. Вовк затискав невеличку рану в боці й скрушно хитав головою, дивлячись на Кіті. Рана, судячи з усього, була легка. Деякий час вони кружляли одне навпроти одного, осяяні сріблястим місяцем. Кіті тепер ледве вистачало сили замахнутись кинджалом.

Вовк витяг кігтисту задню лапу й підтягнув торбину ближче до себе, щоб Кіті не змогла її дістати. І тихенько, басовито захихотів.

За спиною щось шурхнуло. Кіті наважилась на мить озирнутись. З іншого кінця будинку дах утворював невисокий гребінь. На гребені стояли два вовки: коли дівчина помітила їх, вони саме підтюпцем вирушили до неї.

Кіті витягла з-за пояса другий кинджал, проте її ліва рука майже заніміла через поранене плече. Пальці ледь-ледь стискали руків’я. Дівчина мимохідь подумала, чи не розумніше буде кинутися з даху — краще вже швидка смерть, ніж вовчі лабети...

Ні, так чинять хіба що боягузи. Треба якнайдорожче продати своє життя.

Троє вовків насувались на неї: двоє — на чотирьох лапах, третій — на двох, як людина. Кіті відгорнула волосся назад і востаннє замахнулася своїми кинджалами.

40

— Оце то нудьга! — сказав джин. — Нічого не буде.

Натаніель, що походжав туди-сюди кімнатою, зупинився.

— А я кажу, що буде! Мовчи собі. Якщо я захочу дізнатися твою думку, то спитаю тебе, — хлопець відчував, що говорить не дуже переконливо. Він позирнув на годинник, щоб додати собі впевненості. — Ще тільки-но звечоріло.

— Еге ж, еге ж! Я бачу, що ти до біса впевнений у перемозі! Аж цілу стежку на підлозі протоптав. А ще я бачу, що ти голодний як вовк, бо взяти з собою щось попоїсти забув!

— Їжа нам не знадобиться. Дівчисько от-от з’явиться. А тепер — замовкни!

Джин, що вмостився на старому комоді й знову прибрав подобу хлопчика-єгиптянина, виразно позіхнув:

— Усі геніальні плани мають свої вади. Дрібні похибки, через які вони й провалюються. Такі вже ви, люди, зроду недосконалі. Дівчисько не прийде, ти його чекатимеш, попоїсти ти не взяв, тож ви з вашим полоненим помрете з голоду.

Натаніель насупився:

— Щодо полоненого не турбуйся. З ним усе гаразд.

— Правду, кажучи, я досить-таки голодний...

Якуб Гірнек сидів на хиткому стільці в кутку кімнати. Під старою вояцькою шинеллю, яку джин відшукав на горищі «безпечного місця», на хлопцеві були тільки піжама й пара домашніх шкарпеток.

— Я навіть не снідав, — додав він, мимоволі гойдаючись на своєму ветхому стільці. — Я аж ніяк не відмовився б попоїсти.

— Бачиш? — обізвався джин. — Він таки голодний!

— Ніякий він не голодний. А якщо має хоч трохи кебети, то сидітиме й мовчатиме.

Натаніель знову взявся походжати туди-сюди, скоса позираючи на полоненого. Гірнек, здається, вже оговтався від жаху, навіяного польотом, а оскільки відразу після того його замкнули в порожньому будинку, де ніхто не міг його побачити, панічний страх хлопця перед власним обличчям теж ущух. Ув’язнення не дуже його тривожило, що дещо пантеличило Натаніеля, — хоч і не дивно: Гірнек і без того провів кілька років у добровільному ув’язненні.

Чарівник раз по раз поглядав на вікно, запнуте полотном. Він ледве тамував бажання підійти до нього й визирнути. Терпіння... Дівчисько прийде. На все потрібен час.

— Пограймося? — хлопчина-єгиптянин усміхнувся йому з комода. — Знайду зараз м’яча, кільце на стіну й навчу вас ацтекської гри в м’яч. Дуже весела гра — треба закинути м’яч у кільце, відбиваючи його колінами й ліктями! Це єдине правило... А ще тих, хто програв, приносять у жертву. Я дуже добре граю в неї — самі побачите.

Натаніель утомлено махнув рукою:

— Ні.

— То, може, в піжмурки?