Око ґолема

Останній ряд полиць займали речі, яким пан Пенніфізер так і не знайшов застосування: коштовності, прикраси, сукні, покривала, кілька картин з Центральної Європи, дрібнички зі Сходу, яскраві мушлі й камені з незрозумілими візерунками та написами. Стенлі або Ґледіс розпізнавали в кожній із цих речей магічну ауру, та Спротив так і не зумів ні до чого застосувати їх. Такі речі пан Пенніфізер просто відкладав убік.

Кіті на цих полицях не треба було нічого, — аж тут, коли вона вже обернулася до виходу, їй упав в око маленький потьмянілий, геть зарослий павутинням диск, що завалився в глибину полиці.

Мендрейкове магічне дзеркало...

Сама не знаючи навіщо, Кіті взяла диск і засунула його — отак, як є, з павутинням, — до внутрішньої кишені своєї куртки. Потім нарешті повернулася до дверей, які з цього боку відмикалися звичайнісінькою клямкою. Відчинивши їх, Кіті вибралася до комори.

Посох і досі лежав на підлозі, де вона покинула його вранці. В несподіваному пориві Кіті підняла його й занесла до комори. Хоч як мало з нього користі — байдуже: її друзі загинули, щоб добути його, і тепер він мав бути схований у надійному місці. Кіті поставила посох у кутку, востаннє оглянула комору Спротиву і вимкнула світло. Двері сумно рипнули за нею. Дівчина попрямувала до сходів.

***

«Безпечне місце», де тримали Якуба, знаходилося в покинутому районі Східного Лондона, за півмилі на північ від Темзи. Кіті добре знала ці місця: то був район складів і пустищ, численні з яких обезлюдніли ще з часів повітряних бомбардувань Великої війни. Спротиву тут вистачало простору: вони здійснили кілька нападів на склади й користувалися покинутими будівлями як укриттями. Присутності чарівників тут майже не відчувалося, надто поночі. Кулі-шпигуни з’являлися тут лише зрідка, і сховатись від них було легко. Безперечно, чарівник Мендрейк обрав це місце з тієї самої причини: він хотів без перешкод вести свій допит.

План Кіті — досить-таки розпливчастий — мав два варіанти. Якщо пощастить, вона витягне Якуба, а Мендрейка з його демонами затримає на місці завдяки зброї та своїй природній стійкості до магії. Після цього вона спробує відвести Якуба до порту і звідти пробратися на континент. Залишатися в Лондоні зараз не можна. А якщо це не вдасться, залишається другий, менш приємний, вихід: здатися самій— заради того, щоб Якуба відпустили. Що з нею буде після того, дівчина добре розуміла, та не вагалася ні хвилини. Надто довго вона ворогувала з чарівниками, щоб тепер турбуватись про наслідки.

Вона пробиралася через Східний Лондон кружними шляхами. О дев’ятій годині вечора з веж Сіті долинув знайомий гудок: через нещодавній напад на абатство було знову запроваджено комендантську годину. Люди, опустивши голови, поспішали по домівках. Кіті не звертала на це уваги: вона вже безліч разів порушувала комендантську годину. Проте вона все-таки звернула до покинутого скверика і з півгодини почекала там на лаві, поки вщухне шарварок. Краще наближатися до своєї мети без зайвих свідків.

Пан Гопкінс не розпитував, що вона задумала, тож Кіті й не стала ділитися з ним своїми планами. їй треба було тільки дізнатись адресу, а більше вона не хотіла з ним знатися. Її вразила його холодна байдужість. Відтепер вона сподівалась лише на себе.

Минула десята година. Над містом зійшов яскравий повний місяць. Кіті тихо побігла порожніми вулицями, тримаючи на плечі важку торбину. Хвилин за двадцять вона знайшла потрібне місце: коротенький завулок, обабіч якого тяглися якісь фабричні будівлі. Причаївшись у темному кутку, дівчина оглянула околицю.

Завулок був вузенький, тут горіло тільки два ліхтарі: один — за кілька метрів від кутка, де ховалася Кіті, а другий — ближче до кінця дороги. Ці ліхтарі й місяць у небі ледь-ледь освітлювали довколишні будинки.

Фабричні споруди були невисокі—один-два поверхи. Деякі стояли заколочені, в інших двері й вікна були повибивані і зяяли чорною порожнечею. Кіті довго роздивлялася їх, дихаючи нерухомим нічним повітрям. Вона дотримувалася правила — ніколи не перетинати в пітьмі незнайомий простір. Та зараз її ніби ніщо не насторожувало. Навкруги було тихо.

В кінці завулка, за другим ліхтарем, стояв триповерховий будинок, трохи вищий за сусідні. На його першому поверсі, вочевидь, раніше був гараж: посеред фасаду видніли широкі ворота для автомобілів, тепер абияк запнуті сіткою. На другому й третьому поверхах були широкі суцільні вікна — чи то колишні контори, чи квартири. Всі вікна були порожні й темні, крім одного, де жевріло непевне світло.

Кіті не знала, в якому саме будинку знаходиться Мендрей-кове «безпечне місце». Однак це освітлене вікно—єдине на весь завулок — відразу привернуло її увагу. Кілька хвилин вона пильно роздивлялась його, та врешті так нічого й не змогла розібрати: вікно було затягнуто якоюсь завіскою. До того ж і відстань була надто далека.

Ніч випала холодна. Кіті шморгнула носом і витерла його рукавом. Серце боляче калатало в грудях, та дівчина не звертала на це уваги. Настав час діяти.