Око ґолема

— Що? Отой камінець? Він же був чарівний, хіба ні? Ми тоді викрадали магічні артефакти. То була мета нашого товариства — грабувати чарівників і намагатись використовувати їхнє знаряддя. Дурна ідея. Справді дурна, — вона копнула цеглину. — О-ой!

— Як я розумію, ти зневірилася в цій стратегії?

— Атож! Після того, як через неї ми всі загинули...

— Крім тебе.

Її очі блиснули в темряві:

— Ти справді думаєш, ніби я переживу цю ніч?

Отут вона мала рацію.

— Заздалегідь ніколи не знаєш, — палко заперечив я. — Може, мій хазяїн і помилує тебе. Він уже врятував тебе від вовків.

Дівчина задерла ніс:

— Твій хазяїн? А як його звуть?

— Він називає себе Джон Мендрейк.

Присяга не дозволяла мені сказати більше.

— То це він? Отой бундючний бовдур?

— О, то ви вже зустрічалися?

— Аж двічі. За другим разом я добре натовкла йому пику.

— Та невже? Не дивно, що він про це мовчить!

Ця дівчина подобалась мені дедалі більше. Правду кажучи, вона була як ковток свіжого повітря. За всі довгі століття свого рабства я напрочуд мало спілкувався з простолюдом — чарівники здебільшого оточують нас таємничим ореолом і тримають далеко від звичайних людей. Усіх простолюдинів, з якими мені випадало по-справжньому розмовляти, можна перелічити по кігтях однієї лапи. Зазвичай це невдячна справа — щось на кшталт розмови дельфіна з устрицею, — та часом трапляються й винятки. Ця Кіті Джонс була одним з таких винятків. Мені подобалась її манера.

Я ляснув пальцями: невелике закляття Світла злетіло до стелі й примостилося між кроквами. Потім я витяг із найближчої купи сміття кілька дощок і шматків шлакоблоку і спорудив з них щось на зразок стільця.

— Сідай, — запропонував я. — Вмощуйся зручніше. Отак. То ти, виходить, натовкла Джонові Мендрейку пику?

Вона відповіла з похмурим задоволенням:

— Так. А тобі це, здається, до вподоби?

Я припинив хихотіти:

— А хіба це так помітно?

— Дивно. Адже ви з ним однаково сповнені злоби, й ти виконуєш будь-яку його забаганку.

— Сповнені злоби? Річ у тім, що він—хазяїн, а я — слуга, розумієш? Я — його раб! І я не маю вибору.

Її верхня губа скривилася:

— Ти просто виконуєш накази? Авжеж. Чудове виправдання!

— Ще б пак, якщо непослух означає певну загибель! Спробувала б ти сама, що таке Полум’я Знищення! А я подивився б, чи до вподоби це тобі.

Вона спохмурніла:

— Це просто побрехенька. Невже ти хочеш сказати, що коїш усе зло не з власної волі?

— Я висловився б трохи по-іншому, але в цілому — так. Усі ми — від бісів до афритів — коримося волі чарівників. І нічого з цим не можемо вдіяти. Ми в полоні. Ось, наприклад, зараз я мушу допомагати Мендрейкові й захищати його, чи до вподоби це мені, чи ні!

— Ганьба, — рішуче сказала вона. — Просто ганьба.

І справді, висловивши це вголос, я зрозумів, яка це ганьба. Ми, раби, провели стільки часу у своїх кайданах, що вже майже не говоримо про них[84]. Коли ж я почув у власному голосі покору й послух, мені стало огидно аж до глибини моєї сутності. Я спробував затамувати сором шляхетним гнівом.

— Але ж ми боремось! — заперечив я. — Ми застаємо їх зненацька, коли вони припускаються помилок, і викривляємо їхні накази, де тільки можемо! Ми під’юджуємо їх ворогувати один з одним, перегризати один одному горлянки! Ми надаємо їм змогу купатися в розкошах, аж поки їхні тіла розжиріють, а мізки так подурнішають, що вони вже не бачитимуть власного занепаду! Ми робимо все, що можемо. А це більше, ніж вдається вам — людям!

У відповідь дівча зареготало дивним, уривчастим сміхом.

— А що я, по-твоєму, намагалася робити всі ці роки? Дратувати уряд, викрадати артефакти, розбурхувати столицю — все це було марної Я могла б так само зробитися секретаркою, як і хотіла моя матуся... Мої друзі чи загинули, чи збочили з дороги, і все це через демонів, таких, як ти! І не кажи мені, що вас це не тішить! Ота тварюка в склепі раділа кожній секунді цього... — вона шалено здригнулася всім тілом, замовкла й заходилася терти долонями очі.

— Ну, бувають і винятки... — почав я й замовк.

Між нами ніби впала нетривка стіна: плечі дівчини затремтіли й вона зненацька заридала, аж пересмикуючись від довго стримуваного горя. Ридала вона мовчки, затиснувши рота кулаком, — немовби не хотіла мене бентежити. Я навіть не знав, що тут сказати. Все це було страшенно незручно. Плакала вона довго, тож я вмостився збоку, підібгавши ноги, чемно відвернувся і втупився в темряву.

Де ж цей хлопчисько? Гаразд, гаразд... Напевно, вичікує.

"Ганьба. Просто ганьба". Хоч як я силкувався забути ці слова, вони ніби далі лунали серед нічної тиші й гризли мене зсередини.

42

Кіті нарешті опанувала себе. Останні відчайдушні схлипування вщухли. Вона тяжко зітхнула. В напівзруйнованій будівлі було темно, крім невеликого простору під самісінькою стелею, де сяяв магічний вогник. Сяйво його вже послабшало. Демон сидів поруч, досі в подобі смаглявого хлопчини, вбраного в білу єгипетську спідничку. Обличчя його було обернене в інший бік, і магічне світло кидало тіні на тоненьку шию та голі плечі. Він здавався напрочуд худорлявим.