Око ґолема

Кіті це слово було незнайоме. Вона хитнула головою.

— Так я й думав. Це велика бридка магічна тварюка, що останнім часом сіє безлад у цілому Лондоні. Хтось ним керує — мені дуже кортіло б дізнатися, хто саме. Хоча б тому, що він мене ледве не вбив.

Хлопчина здавався таким обуреним, що Кіті ледь затамувала усмішку.

— А я думала, що ти — шляхетний джин надзвичайної сили! — зауважила вона. — Як це той ґолем подолав тебе?

— Він стійкий до магії. А коли я підходжу близько, він висотує мої сили. Тобі його легше зупинити, ніж мені.

Він промовив це так, ніби то була найбільша нісенітниця на світі.

— Красненько дякую! — наїжачилась Кіті.

— Я не жартую. Вся ґолемова сила — в рукописі, вкладеному до його рота. Якщо підібратися ближче й витягти той папір, ґолем повернеться до свого хазяїна й знов обернеться на глину. Я таке колись уже бачив у Празі.

Кіті неуважно кивнула:

— Як на мене, це не так важко.

— Еге ж. Тільки спочатку треба проникнути крізь задушливу чорну хмару, яка його оточує.

— Ой... справді.

— І не потрапити під його кулаки, що ламають бетонні стіни...

— Ой...

— А решта—справді дурниця.

— Ну, коли це так просто,—з запалом поцікавилася Кіті, — то чому ж чарівники досі не зупинили його?

Джин холодно посміхнувся:

— Для цього треба особистої хоробрості. Вони самі ніколи нічого не роблять — тільки на нас і сподіваються. Мендрейк наказує — я корюся. Він сидить удома, а я йду і ризикую життям. Отак воно ведеться.

Голос хлопчини зробився старечим і натомленим. Кіті кивнула:

— Еге ж, тобі важко...

Джин стенув плечима:

— Таке воно, життя. Вибору в нас немає. Тому мені й стало цікаво, навіщо ти прийшла рятувати Гірнека. Зрозумій сама: вчинок то був дурний, і ніхто тебе не змушував це робити. Тебе ніхто нічого робити не змушує. Ти чиниш по-дурному, але з найкращих міркувань. Повір, мені так приємно це бачити після стількох років на службі в чарівників...

— І зовсім не по-дурному! — заперечила Кіті. — А ти давно служиш чарівникам?

— П’ять тисяч років. Чи навіть більше. Щоправда, з перервами на одне-два століття, але варто занепасти одній імперії, як їй на зміну негайно з’являється інша. Британія — лише остання з них.

Кіті поглянула в пітьму:

—То врешті має занепасти й Британія...

— Атож. Вона вже береться тріщинами. Більше читай—тоді зрозумієш загальні тенденції. Ого, внизу хтось є! Нарешті...

Хлопчина підхопився. Кіті теж підвелася. Вона так само почула зі сходів шаркотіння ніг і приглушену лайку. Її серце шалено закалатало. Дівчина знову подумала, чи не краще буде втекти, й затамувала це поривання.

Джин з усмішкою поглянув на неї. Блиснули сліпучо-білі зуби.

— Ти знаєш, із тобою було приємно побалакати, — сказав він. — Сподіваюсь, мені не накажуть убити тебе.

Дівчина з демоном стояли поряд у темряві й чекали. Кроки на сходах гучнішали.

43

Натаніеля привезли до Вайтголлу в броньованому лімузині, в супроводі Джейн Фаррар і трьох мовчазних службовців нічної поліції. Ліворуч від нього сидів Якуб Гірнек, праворуч — полісмен. Натаніель помітив, що полісменові штани геть подерті, а нігті на великих мозолястих руках обламані. Повітря було повне різкого мускусного запаху. Хлопець поглянув на Джейн Фаррар, що незворушно сиділа попереду, і зненацька впіймав себе на думці — чи не вовкулака й вона. Проте навряд: дівчина була надто стриманої вдачі й стрункої статури. Щоправда, напевно тут ніколи не скажеш...

У Вестмінстер-Голлі Натаніеля з Якубом відвели прямісінько до великого приймального залу, де під стелею мерехтіли кулі-шпигуни, а за полірованим столом сиділи прем’єр-міністр та інші високі особи. На столі перед міністрами не було жодних лакоминок, що свідчило про надзвичайну серйозність ситуації. Перед кожним стояла лише пляшечка з мінеральною водою й склянка. Начальник поліції сидів тепер на почесному місці біля прем’єр-міністра, і його лице аж світилося задоволенням. Панну Вайтвел відтіснили кудись на протилежний кінець стола. Натаніель навіть не поглянув на неї. Він не зводив очей з прем’єр-міністра, намагаючись хоч щось угадати з його обличчя, проте пан Деверо втупився вниз, у стіл.

Нікого, крім старілих міністрів, тут не було. Не було й пана Мейкпіса.

Полісмени, що конвоювали Натаніеля, віддали честь Дювалеві й за його знаком покинули зал. Джейн Фаррар виступила вперед і делікатно кахикнула.

Пан Деверо підняв голову. Він зітхнув як людина, що їй належить виконати вельми прикрий обов’язок.

— Слухаю вас, панно Фаррар. Ви хотіли про щось доповісти?

— Так, сер. Пан Дюваль уже повідомив вас про подробиці?

— Так, він дещо згадував. Коротше, будь ласка.

— Дякую, сер. Ми вже кілька днів спостерігали за діяльністю Джона Мендрейка. Нашу увагу привернули деякі дрібні суперечності в його нещодавніх діях: останнім часом його вчинки стали підозріло двозначні й непослідовні.

— Я заперечую! — якомога улесливіше перервав її Натаніель. — Мій демон знищив збожеволілого африта. Що ж тут двозначного?

Пан Деверо підняв руку:

— Так-так, Мендрейку. Я ще надам вам слово. А поки що мовчіть, будь ласка.

Джейн Фаррар знову кахикнула: