Око ґолема

Справжнє ім’я може стати для чарівника джерелом великих прикрощів, якщо його дізнається хтось інший. Тому Натаніель зберігав своє ім’я в найсуворішій таємниці. Спочатку, щоправда, його вважали за роззяву Гарненькі чарівниці оточували хлопця цілими компаніями, присипляли його пильність компліментами, а потім намагалися вивідати, хто ж він такий. Ці прості спокуси Натаніель долав досить легко, та невдовзі не забарилися й небезпечніші атаки. Якось уві сні до нього з’явився біс, що шепотів парубчакові на вухо ласкаві слова й випитував, як його звуть. Напевно, лише гучний дзвін Біг-Бена за річкою врятував хлопчину від необачного зізнання. Натаніель засовався, прокинувся й помітив біса, що сидів на бильці ліжка. Не розгубившись, хлопчина вмить викликав прирученого фоліота, який схопив біса й перетворив його на камінь.

У цьому новому стані біс, на жаль, не міг нічого розповісти про того чарівника, який прислав його. Відтоді Натаніель доручив фоліотові стерегти своє ліжко щоночі.

Невдовзі стало зрозуміло, що встановити особу Джона Мен-дрейка непросто, і такі спроби кінець кінцем припинилися. А коли Натаніелеві тільки-но виповнилось чотирнадцять, юний маг нарешті дістав сподіване призначення і взявся до роботи в Міністерстві внутрішніх справ.

2

У кабінеті Натаніеля зустріли гнівний погляд секретаря й здоровенний стос свіжих паперів у лотку для вхідних документів.

Секретар, ошатний молодик із прилизаним рудим волоссям, затримався на порозі кабінету.

— Ви запізнились, Мендрейку, — сказав він, поправля-ючи окуляри різким, нервовим порухом. — Чим ви цього разу виправдаєтесь? У вас теж є певні обов'язки, так само, як у постійних співробітників!

Він стояв на дверях і сердито супився, задерши коротенького носа.

Чарівник умостився в кріслі. Йому кортіло закинути ноги на стіл, та це видавалося б надто зухвалим.

— Я виїздив на місце пригоди з паном Теллоу, — недбало промовив він. — Працював там з шостої години. Якщо не вірите, спитайте його, коли він прийде. Може, він повідомить вам кілька подробиць, якщо це, звичайно, не секретна інформація. А ви що робили, Дженкінсе? Натхненно копіювали документи, еге ж?

Секретар засичав крізь зуби й знову поправив окуляри.

— Гаразд, гаразд, Мендрейку, — процідив він. — Байдикуйте далі. Поки що ви прем’єрів улюбленець, та чи довго це триватиме, якщо ви не виправдаєте його надій? Ще одна пригода? Друга за тиждень? Скоро ви знову митимете чайний посуд, і тоді... от побачите!

Сказавши це, він пішов собі — а може, втік.

Хлопчина скорчив гримасу в бік дверей і кілька хвилин сидів, втупившись поглядом перед собою. Потім стомлено протер очі й поглянув на годинник. Лише дев’ята сорок п’ять! Як довго тягнеться день!

Його увагу привернув стос паперів на столі. Хлопець зітхнув, поправив манжети й потягся за горішньою текою.

***

Натаніель мав власні причини цікавитись Міністерством внутрішніх справ — підрозділом великого апарату державної безпеки, який очолювала Джесіка Вайтвел. Міністерство внутрішніх справ розслідувало різноманітні випадки злочинної діяльності, насамперед заворушення серед іноземців і терористичні акти, спрямовані проти держави. Коли Натаніель щойно вступив на службу, йому доручали здебільшого найскромніші речі: підшивати й копіювати документи, заварювати чай... Однак це тривало недовго.

Його швидке підвищення по службі аж ніяк не було, як про це шепотілися його вороги, плодом звичайного фаворитизму. Так, Натаніель користувався й ласкою прем’єр-міністра, і впливами своєї наставниці — панни Вайтвел, якій усі чарівники міністерства намагалися догодити. Та все це не дало б Натаніелеві нічогісінько, якби він був нездарою — або хоча б посереднім — у своєму мистецтві. Юнак він був обдарований, і до того ж умів сумлінно працювати. Отож і просувався він напрочуд швидко. Впродовж кількох місяців він уже проминув кілька звичайних кар’єрних сходинок і, не маючи ще й п’ятнадцяти років, став помічником самого міністра внутрішніх справ — пана Джуліуса Теллоу.

Пан Теллоу — низенький товстун, що й постаттю, і вдачею скидався на бугайця, — навіть у найкращому гуморі був різкий і запальний, схильний до несподіваних вибухів гніву, від яких його підлеглі тікали на всі боки. Крім цієї непередбачуваної вдачі, пан Теллоу також мав незвичайний колір обличчя — жовтавий, наче кульбабка на сонечку. Службовці не знали, звідки це в нього: дехто стверджував, ніби це спадкове, бо пан Теллоу — не хто інший, як поріддя чарівника та джинії. Інші відкидали це припущення, як неможливе з точки зору біології, і вважали, що їхній начальник став колись жертвою магічної атаки. Натаніель схилявся до другої версії. Та, попри будь-яку причину, пан Теллоу старанно ховав цю свою зовнішню рису: носив високі коміри та якнайдовшу зачіску, надягав капелюхи з широкими крисами і ретельно дослуховувався, чи не глузує з нього хтось із підлеглих.