Око ґолема

джинів і ціла зграя бісів. Цісар з почтом скрикнули й відсахнулись. Ми з Квізл напружились, ладні кинутися в бій.

Позаду хтось тихенько кахикнув. Ми озирнулись водночас.

На п’ять сходинок вище від нас стояв худорлявий молодик. Біляві кучері, великі блакитні очі, сандалі й тога в пізньому римському стилі. В його обличчі було щось соромливе, меланхолійне — ніби він з тих, що й мухи не скривдять. Проте одна риса, що мимоволі впала мені в око, геть псувала це враження: в руці він тримав величезну косу зі срібним лезом.

Я перевірив його на інших рівнях, марно сподіваючись, що це просто дивак у маскарадному вбранні. На жаль, ні. То був африт, і до того ж могутній. Це вже не іграшки[10].

— Пан Ґледстон переказує цісареві свої найкращі побажання, — промовив молодик. — Він хоче бачити його у своєму товаристві. Інші можуть забиратися геть.

Пропозиція була цілком розумна. Я запитально глянув на хазяїна, але той шалено махнув рукою, наказуючи мені вступити в бій. Зітхнувши, я неохоче ступив назустріч афритові.

Молодик несхвально цокнув язиком:

— Забирайся, хробаче! Ти мене не подужаєш.

Ця образа роз’ятрила мою лють.

— Бережися! — холодно відповів я. — Мене не варто зневажати.

Африт байдуже покліпав:

—Та невже?! А як тебе звуть?

— Як звуть?! — розлючено перепитав я. — В мене багато імен! Я — Бартімеус! Я — Сак раль-Джині, Н’ґорсо Могутній, Срібний Пернатий Змій!

Я виразно помовчав. Та молодика це нітрохи не схвилювало:

— Вперше чую. Зроби краще ласку..

— Я розмовляв із Соломоном!

— Ото ще штучка, — зневажливо махнув рукою африт. — Хто з ним не розмовляв? Правду кажучи, він жодного з нас не проминув...

— Я відбудував мури Урука, Карнака й Праги!

Молодик пирхнув:

— Оці самісінькі? Які Ґледстон розваляв за п’ять хвилин? А мури Єрихону—це, часом, не твоя робота?

— Його, — втрутилась Квізл. — Одна з перших. Він воліє про це мовчати, та...

— Послухай-но, Квізл!..

Африт провів пальцем по лезу коси:

— Попереджаю востаннє, джине. Забирайся геть. Мене ти не подужаєш.

Я стенув плечима, корячись своїй долі:

— Зараз побачимо!

І справді побачили. Й переконалися, що африт мав рацію, — до того ж відразу. Перші чотири мої Вибухи він відбив помахом коси. П’ятий, особливо потужний, полетів назад у мій бік. Мене скинуло зі сходів, і я покотився з пагорба вниз, розсипаючи свою сутність.

Зупинившись, я спробував підвестись, та знову впав від нестерпного болю. Моя рана була надто велика — я ніяк не міг оговтатись.

А вгорі, на стежці, біси вже накинулись на почет. Повз мене промчали Квізл із кремезним джином, що вчепились одне одному в горлянки.

Африт недбало подався до мене. Ось він підморгнув, замахнувся срібною косою...

Та цієї миті втрутився мій хазяїн.

Я б не сказав, що він був добрим хазяїном, — він, скажімо, надто вже часто вдавався до Розжарених Голок, — та цей останній його вчинок був, як на мене, найкращим, що він зробив за все своє життя.

Довкола нього метушилися біси. Вони ширяли в нього над головою, гасали між ногами — тяглися до цісаря. Хазяїн, люто скрикнувши, дістав з кишені Вибуховий жезл — одну з отих новеньких штучок, виготовлених алхіміками із Золотої вулиці у відповідь на британську загрозу. Ці жезли робилися нашвидкуруч, вибухали раніше, ніж треба, чи й зовсім не вибухали. Будь-що найрозумніше було просто жбурнути їх кудись у бік ворога. Та мій хазяїн був типовий чарівник. Він не звик сам брати участь у битвах. Команду він вигукнув, а далі завагався: тримав жезл над головою й тицяв ним у юрму бісів, ніби ніяк не міг вибрати з-поміж них когось одного.

Отож і провагався він довше, ніж треба.

Вибухом змело половину сходів. Біси, почет і сам цісар розлетілись, мов пушинки з кульбаби. А мій хазяїн узагалі зник без сліду.

Цієї ж миті закляття, що тримало мене, розвіялось і щезло.

Африт махнув своєю косою саме там, де тільки-но була моя голова. Лезо встромилось у землю.

***

Отак, через багато століть, обірвалися пута, що припинали мене до Праги. Слід одначе сказати, що коли моя сутність легко розліталася на всі боки — і мені було видно, як палає місто, марширують війська, плачуть діти й виють біси, як помирає одна імперія і народжується в крові наступна, — я не відчував великої радості.

Я відчував, що все повернеться тільки на гірше.

Частина перша

1

Лондон! Велика квітуча столиця, що існує вже дві тисячі років! Під рукою чарівників вона прагла стати центром світу. І певною мірою їй це вдалося, принаймні зовні. Розжирівши на завойованих імперією багатствах, вона стала величезною й незграбною.

Місто тяглося на кілька миль обабіч Темзи: просякла кіптявою кора будинків, розцяцькована палацами, вежами, храмами й ринками. По всіх своїх куточках, за будь-якої пори, воно аж кишіло людом. Вулиці були повні туристів, робітників та інших людей, що поспішали у власних справах, а в повітрі тим часом купчились невидимі біси, що поспішали у справах своїх хазяїв.