Око ґолема

Усього в міністерстві служили вісімнадцятеро осіб, якщо рахувати Натаніеля й самого пана Теллоу: від двох простолюдинів, що виконували адміністративні обов'язки, які не вимагали володіння магією, до пана Ффаукса — чарівника четвертого рівня. Натаніель поводився з усіма чемно та рівно, крім хіба Клайва Дженкінса, секретаря. Дженкінс від самого початку зневажав хлопця за його юний вік і за те, що йому довіряють дедалі відповідальніші посади, а Натаніель, у свою чергу, відповідав йому веселим зухвальством. Це було цілком безпечно — Дженкінс не мав ні зв'язків, ні здібностей.

***

Пан Теллоу скоро переконався в талантах свого помічника й доручив йому важливе і непросте завдання: переслідування таємничої групи змовників, відомої як Спротив.

Мотиви дій цих фанатиків були прозорі, хоч і химерні, їм не подобалося ласкаве правління чарівників — вони жадали повернення до анархії Правління Простолюду. Щороку їхня діяльність завдавала більшої шкоди. Вони викрадали магічні артефакти в недбалих чи нещасливих чарівників і потім використовували їх під час нападів на урядовців та урядову власність. Як наслідок, серйозно постраждали кілька будинків і загинуло чимало людей. Під час найзухвалішої зі своїх атак Спротив влаштував замах на самого прем’єр-міністра. Уряд відповів драконівськими заходами: чимало простолюдинів було заарештовано за підозрою у співучасті, кількох скарали на смерть, інших заслали до колоній. І все-таки — попри всі розумні акти відплати — атаки тривали й далі, і пан Теллоу вже відчував невдоволення високих осіб.

Натаніель узявся до цієї справи з великим завзяттям. Два роки тому він сам зіткнувся зі Спротивом — до того ж ця зустріч давала хлопцеві підстави вважати, що він трохи знається на природі цього явища. Однієї темної ночі він натрапив на трьох підлітків-простолюдинів, що працювали на чорному ринку магічних артефактів. Трійця спритно викрала в хлопця магічне дзеркало і мало не вбила його самого. Тепер Наганіелеві кортіло хоч як-небудь помститись їм. Однак це завдання виявилось нелегким.

Про цих трьох простолюдинів він не знав нічого, крім їхніх імен: Фред, Стенлі й Кіті. Фред і Стенлі продавали газети, й перше, що застосував Натаніель, — вирядив малесенькі кулі-шпигуни стежити за всіма газетярами міста. Однак ці спостереження нічого не дали: парубчаки, напевно, змінили професію.

Потім Натаніель умовив начальника послати кількох дорослих агентів працювати під прикриттям у Лондоні. За кілька місяців їм пощастило проникнути до столичного злочинного світу. їм було доручено, тільки-но простолюд звикне до них, запропонувати продати «крадені» артефакти першому-ліпшому, хто ними зацікавиться. Натаніель сподівався, що ця «наживка» допоможе виманити з підпілля учасників Спротиву.

Ця надія так само виявилася марною. Здебільшого агенти не зуміли ні в кого викликати цікавості до своїх магічних цяцьок, а єдиний, кому це вдалося, зник без сліду, не встигши відзвітувати. Згодом його труп — на превеликий Натаніелів жаль — витягли з Темзи.

Нинішня стратегія хлопця, на яку він покладав головні надії, полягала в тому, що він звелів двом фоліотам перетворитись на дітей-сиріток і відрядив їх вештатися містом. Натаніель підозрював, що Спротив головним чином складається з дитячих вуличних банд, і зміркував, що ті рано чи пізно спробують завербувати до себе новачків. Та поки що ця принада також не діяла.

У кабінеті того ранку було млосно й спекотно. Мухи з дзижчанням билися в шибки. Натаніель дійшов навіть до того, що скинув піджак і загорнув широченні рукави своєї сорочки. Тамуючи позіхання, він сумлінно розбирав стоси паперів. Здебільшого вони стосувались останньої зухвалої витівки Спротиву — нападу на крамничку в одному з провулків Вайтголлу. Сьогодні на світанку у віконце крамниці кинули вибуховий пристрій — радше за все, невеличку кулю — й поранено продавця. Крамничка торгувала тютюном і пахощами, її клієнтами були насамперед чарівники — саме тому, напевно, її й було обрано за мішень.

Свідків на місці події не було, куль-шпигунів поблизу — так само. Натаніель пошепки вилаявся. Все даремної Жодного сліду! Кинувши папери вбік, він узявся до наступного звіту. По всьому місту хтось розмалював стіни образливими гаслами на адресу прем’єр-міністра. Хлопець зітхнув і підписав наказ негайно все зафарбувати. Він чудово знав, що ці написи з’являються швидше, ніж малярі встигають знищити їх.

Нарешті настала обідня перерва. Натаніель вирушив на прийом у садку візантійського посольства, влаштований напередодні майбутнього Дня Засновника. Він розгублено тинявся серед гостей: проблема Спротиву просто-таки не давала йому спокою.

Наливаючи собі міцного фруктового пуншу зі срібної чаші, що стояла на столику в кутку садка, Натаніель помітив поряд дівчину. Він обережно придивився до неї — й нарешті зробив порух, що міг би, як сподівався хлопчина, видаватися досить елегантним.

— Як я пам’ятаю, ви нещодавно досягли успіху, панно Фаррар? Прийміть мої щирі вітання.

Джейн Фаррар пробурмотіла слова подяки.