Острів злочинців

Цього разу ми теж мали пожиток із Пальчиного ласунства.

Друг Палька був високий, худорлявий, з довгою шиєю й маленькою головою. Я завжди уявляв ласунів тільки товстунами. А Палька був худий і, як на мене, дуже кумед­ний.

– Я гадаю, що матиму якусь нагороду, – сказав друг Палька, гордо випинаючи худі груди. – Це завдяки мені влаштовано облаву на браконьєрів.

– Найшвидше ти матимеш суворе зауваження, – урвав його Телль. – Знов без дозволу пішов з табору піс­ля вечірнього переклику.

Хлопці засперечались. Я покинув їх чубитись і разом з паном Каролем поїхав до нашого табору.

– Як сталося, що один браконьєр зник вам з очей, наче крізь землю запався? – спитав я дорогою пана Кароля.

– Він був од нас щонайбільше за двадцять кроків. Перебіг кладкою через протитанковий рів і нараз наче розвіявся в повітрі.

– Гарцери запевняють, що це сталося біля того бун­кера, де знайдено людський кістяк.

– Я не знаю, де знайдено кістяк, – знизав плечима пан Кароль. – Адже було дуже темно, і хоч гарцери мали електричні ліхтарі, в лісі не важко сховатись.

– А надто, коли в ньому є давні бункери.

– Ми заглядали і в давні бункери, – відказав пан Ка­роль.

Зненацька мені сяйнула досить дивна й несподівана думка. Замислившись, я змовк. Пан Кароль теж не сказав більше ані слова, і ми мовчки доїхали до табору.

Одразу ж я ліг спати. Вночі мені снилося, наче хтось у чорному кружляв лісовими стежками, а я за ним гнався. Я був уже зовсім близько, ось-ось мав схопити його за плече, коли нараз ноги в мене скам'яніли. Той у чор­ному озирнувся, і я вмить упізнав пана Кароля. Він чим­раз далі віддалявся од мене, тоді зробив рукою якийсь та­ємничий рух, земля розступилась, і пан Кароль зник мені з очей…

Я прокинувся досить пізно, страшенно голодний. Харчі скінчилися, табір антропологів був порожній, усі пішли працювати на розкопки, і не було в кого позичити навіть шматка хліба. Не лишалося іншої ради, як натщесерце їха­ти до міста.

Я поснідав у молочному барі на вулиці біля костьолу. А по тому на ринку зустрів Телля і його хлопців.

– Ми йдемо на розкопки в парк дідича Дуніна, – пояснив Вільгельм Телль. – Пані магістр Аліна обіцяла нам розповісти про те, що там уже знайдено.

Сьогодні там працює і пані Залічка, – додав Соко­лине Око. – Вона пояснить нам, до яких типів людей ми належимо.

– Я одразу можу сказати, який ти тип, – втрутився Чорниця. – Ти темний тип.

– А ти непевний тип, – відрубав Соколине Око.

– Цитьте! Не сваріться, – угамував їх Телль.

Хлопці сіли до мене в машину, й ми поїхали в парк діди­ча Дуніна. Кількасот років тому саме тут, на невеликому горбі над озером, було кладовище. Тепер, звичайно, від ньо­го не лишилося й сліду, а від озера зосталася тільки сажал­ка. Над сажалкою височів палац, в якому жили Дуніни. Допіру, коли в Дуніновому палаці розмістилася сільськогос­подарська школа і в парку почали копати рови для каналі­заційних труб, в землі знайшли давні людські кістяки.

Антропологи зняли верхній шар землі на чималій пло­щі, що утворювала квадрат. Нагорі могили виявилися одразу під поверхнею, адже протягом кількасот років дощі розмили землю. А ті могили, що були нижче, вкривав шар землі завтовшки з метр. Людські кістяки добре зберегли­ся, бо земля була тут суха. Вони лежали рівними рядами, недалеко один від одного. Жовто-брунатні черепи й кістяки добре вирізнялися на тлі золотавого піску.

– Які ці кістяки маленькі… – сказав півголосом Віль­гельм Телль.

– Справді, – згодилася Залічка, – майже дві третини могил – це могили дітей. За давніх часів була величезна смертність серед немовлят і дітей. Люди не знали таких ліків, які є тепер, не вміли запобігти пошестям, не було загального медичного нагляду. За колишніх важких і складних умов могла вижити тільки дужа й надзвичайно здорова людина. Отож вік людини тоді був значно корот­ший, ніж тепер.

– Коротший? – здивувався Телль. – А я читав у якійсь книжці, що люди в давнину були куди здоровіші, дужчі, міцніші й жили дуже довго.

– Звісно, були одиниці, які доживали похилого віку, – втрутилася в розмову пані Аліна. – Та пересічна людина в давнину жила менше, ніж тепер. Вона була нижча, дріб­ніша, хоч, безперечно, траплялися й такі, як циклопи, велетні. Старі кладовища розповідають про давніх людей. Вивчаючи кістки, можна довідатися, скільки літ було лю­дині, коли вона померла, а часом навіть – на що слабувала за життя і з чого померла. Ми відкрили тут майже сто мо­гил, і тільки в кількох лежали останки літніх людей. Реш­та – дітей, юнаків, молоді, що померла, як кажуть, у роз­квіті життя. Погляньте, які ці кістки дрібні, вони мають сліди ревматизму, рахіту. Інша річ, що на цьому кладовищі ховали незаможних. Багатіїв, лицарів ховали в склепах під костьолом. Але це свідчить про те, що бідні люди в давни­ну жили зле, будь-яка хвороба збивала їх з ніг, серед них панувала висока смертність, адже вони нічогісінько не знали про гігієну, не вміли боротися з моровицями.