Острів злочинців

– По тому Барабашеву банду знищили, і всі полегше­но відітхнули. Збігли роки, і ось одного осіннього вечора в нашій хаті з'явився Нікодем Плюта, звільнений з в'яз­ниці. Він схотів у нас ночувати, казав, що має в цих краях якесь діло. Плюта лишився на ніч. Наступного ранку він пішов од нас і не приходив цілий день. Повернувся аж увечері і попросив у батька ключа від будки на острові. Батько спершу вагався, чи має право віддавати ключа, адже в будці лежали ліхтарі й запасні бакени, та Плюта витяг пістолет. Під такою загрозою батько змушений був дати йому ключа, і Плюта знову пішов з нашого дому. Пізно ввечері, засвітивши ліхтарі на бакенах, батько на­думав заглянути в будку, його цікавило, навіщо Плюті знадобився ключ. Двері в будці були відхилені. Батько зайшов усередину, засвітив ліхтаря… і побачив Плюту, що лежав долі з розбитою головою. Він був мертвий. Страшенно вражений, батько прибіг додому порадитися з матір'ю, що робити далі. Він боявся, що підозра впаде на нього, адже Плюту забито в його будці. Мати нарадила повідомити про все міліцію, але спершу хотіла сама впев­нитися, чи справді таке сталося, бо батька це так приго­ломшило, що з його розповіді можна було небагато збаг­нути. Вони попливли разом на острів, пішли до будки, відчинили двері і…

– І?.. – підхопив я.

– Не побачили вбитого Плюти. В будці не було ані його тіла, ані слідів крові, нічого, що свідчило б про зло­чин. А ключ, який батько дав Плюті, стирчав у замку на дверях. Батько божився, що розповів матері чистісіньку правду, і мати повірила, хоча та розповідь здавалася жахливим сном. Звісно, до міліції вони вже не пішли. Батько боявся, що його розповідь сприймуть як хвороб­ливе марення… Тож він вирішив дати спокій цій справі й учинив, на мій погляд, не гаразд.

– Авжеж. Це було нерозважливо.

– Минуло вже кілька тижнів. Плютиного тіла ніхто не знайшов, і нарешті батькові почало здаватися, що вся ця історія – справді жахливий сон. Аж ось за кілька мі­сяців, саме тоді, як сюди приїхали ви, батько дістав листа. Дивного листа. Літери в ньому були повирізувані з газети…

– З газети? – здивовано повторив я, згадавши, що анонімний лист, який повідомляв міліцію про ночівлю Барабашевої банди на острові, теж складався з газетних літер. Такий самий був і лист до професора антропології.

– Так. Літери були повирізувані з газети. З них скла­далися слова: ЗАЛИШ БУДКУ НА ОСТРОВІ ВІДЧИ­НЕНОЮ.

– І батько послухався?

– Він поводився так, наче не діставав ніякого листа, хоч ви, певне, уявляєте, як він налякався і збентежився. Перед ним знову постав спогад про Плютин труп у будці. Труп, який раптом щез.

– І потім був знайдений у бункері в лісі.

– Еге ж. Але тоді ми про бункер ще не знали. Це зда­валося нам незбагненним. А ви саме поставили на острові намет, і в мене виникла підозра, що це ви написали листа до мого батька. Тому я так поводилася, вимагаючи, щоб ви забиралися геть.

– Чи ви й досі не догадалися, хто автор листа?

– Знаю тільки, що це, мабуть, та сама людина, яка вбила Плюту.

– Плюта взяв ключ у вашого батька, – вголос мірку­вав я. – Тож він домовився з кимось зустрітися в будці на острові. І той, з ким він домовився, вбив його. Ця ж людина потім надіслала вашому батькові листа, склавши його з газетних літер, а ще раніше, кільканадцять років тому, ця ж людина в такий самий спосіб виказала місце ночівлі Барабашевої зграї.

– В такий самий спосіб? Я нічого про це не знаю.

– Ніхто про це не знав, крім міліції.

– Як ви гадаєте, чи готувався тут новий злочин? І чи він стався?

– Не знаю. Може, в якомусь бункері ми знову зна­йдемо труп. І я навіть знаю, хто це буде.

– Хто? – вигукнула дівчина, пойнята жахом.

– Отой другий з Барабашевої зграї. Той, хто разом із Плютою був спершу приречений до страти, а, відсидівши п'ятнадцять років, так само, як Плюта, був звільнений з в'язниці. Але звільнений він допіру в травні…

– Боже милостивий…

– Чи пригадуєте ви розмову, яку ми підслухали, си­дячи на горищі в лісовій шопі? Чоловіки, що йшли повз шопу, говорили саме про звільнення з в'язниці двох Бара-башевих людей. Вони згадували ще «старого», який спер­шу вважав, що «той гість» із планом – тобто я – і є Ба-рабашева людина. А хто ж цей «старий»?

– У нас тут багато старих людей.

– О, то не конче мусить бути стара людина. Часто кажуть «старий» на свого начальника, на шефа. Певне одне: хтось із місцевих людей знав, що двох Барабашевих бандитів випущено з в язниці.

– Брр… – Ганка здригнулася зі страху. – Як це все жахливо й похмуро!

Мимохіть ми озирнулися на замкнені двері дерев'яної будки, в якій стався злочин.

Була вже ніч. Зірвався легкий вітерець, захмарене небо почало вияснюватися, де-не-де заблимали зірки. Всу­переч моєму прогнозові, погода кращала.

– Час вертати додому, – сказав я й потиснув Ганчину руку.

Дівчина стрибнула в човен, а я подався в мороці, що оповив Острів злочинців, до «сама», який терпляче чекав на мене серед кущів верболозу.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ