Переможців не судять

— Ну, не таке вже серйозне. Нам, Марійко, потрібна твоя допомога в Тернополі. Зв’язкова нам там потрібна. Може, хтось із дівчат з педшколи?

Марійка замислилася лише на мить. Вона пригадала своїх подружок по кімнаті Галину та Тетяну.

— Я мешкала в кімнаті з двома дівчатами, Галиною Пе ребийніс та Тетяною Бачинською. Про Тетяну скажу, що вона акуратистка і гарна господиня. Все в неї блищить; наче новеньке, спокійна, завжди з посмішкою… А ось що стосується справи — не знаю, ніколи нічого не казала, як вона до цього ставиться. А ось Галина!.. Вогонь дівка! Давала чосу вчителям! Одного разу… — і вона розповіла Василю про випадок на першому уроці, коли Галина питала про Сталіна і тюрми.

Станичний мовчки вислухав, почухав праву брову в роздумі.

— Ось що, молодице, маю на них поглянути. Поїдемо до Тернополя.

Справа понад усе, і як Марійці не хотілося їхати, але мусила.

Сніг вже майже зійшов, земля лежала чорною, і де-не- де вже зеленіли перши острівці молодої смарагдової травички. Пахло весною. Вітерець приносив цей запах, який хвилював та розбурхував кров. Чим пахне весна? А хто його знає… Це дивна суміш. Тут і запах свіжої трави, води, що вже позбулася льодового панцира, землі, яка починає парувати під променями березневого сонця, набухлих бруньок, які ось-ось мають вистрелити першими листочками, парного молока… О, якби хтось із парфумерів зміг створити такий запах, то, мабуть, став би не мільйонером, а мільярдером! Чим пахне весна?..

Вони їхали возом пічника. Марійка приєдналася до нього вже за селом. Так наказав станичний, який не хотів, щоб люди бачили їх разом. Навіщо зайвий раз афішувати їх зустрічі? Зайві питання — зайвий клопіт з відповідями. По дорозі пічник задав їй безліч питань, уточнюючи найменші подробиці про дівчат. Він бурмотів щось впівголоса, покашлював і знов питав. Врешті решт дісталися Тернополя. Віз повільно втягнувся в околиці міста. Марійка вказувала, куди треба їхати. Колеса гуркотіли по бруківці, дзвінко вдаряли підкови. Як і домовлялися, воза зупинили за кілька будинків від гуртожитку. Чекати довелося ледь не годину, нарешті з’явилася Галина, а слідом за нею і Тетяна. Марійці закортіло підійти до дівчат, поздоровкатися і себе показати, мовляв, ось якою я стала, гарною заміжньою жінкою, але станичний утримав її за руку.

— Сиди, доню, не рипайся! Цю справу треба пожувати…

Дівчата пішли до школи, пічник торкнув віжки, розумна конячка помалу потягла воза. Рушили за дівчатами. Марічка лягла на сіно, щоб її випадково не побачили, бо як тоді пояснити, чому не підійшла, не привіталась? І навіщо слідкує?

А дівчата йшли собі, не озираючись, як і мають йти молоді, гарні, не обтяжені ніякими турботами студентки, майбутні вчительки. Раптово Марічка засумувала за цим життям, за втраченим вчительським майбутнім. Хіба повториться такий випадок: нагода вивчитися на вчительку? Народить дитину, потім другу, яке вже навчання? І тут же згадала першу ніч, величезну хвилю і шалене гостре відчуття кохання.

«Е… Ні… Ні на що не проміняю…» — заперечила вона подумки невідомо кому і наче прокинулась. Станичний уважно спостерігав за дівчатами. На перехресті двох вулиць вони розійшлися. Тетяна повернула направо.

— Це вона пішла до школи… — прошепотіла Марійка.

А Галина сунула прямо.

— Куди це вона? — запитав станичний.

— А хто його зна…

Поїхали за Галиною, яка впевнено крокувала тротуаром, жодного разу не озирнувшись. Так було, доки вона не дійшла до цегляного двоповерхового будинку неподалік від залізничного вокзалу. Лише тоді швидко озирнулася та шмигонула на подвір’я.

— Цікаво… — пробурмотів станичний, — а що тут розташовано?

— Не знаю…

— Дуже цікаво… Добре, доню. Поїхали додому. Все, що потрібно, я взнав, дівчат побачив.

На цьому її мандрівка до Тернополя і скінчилася. Вони поїхали додому.

А весна набирала обертів. Сонце перевалило за полудень і гріло так лагідно, що думати не хотілося взагалі. Марійка розляглася на сіні. Віз виїхав за околицю міста та поїхав узбіччям. Колеса припинили торохтіти по бруківці, віз почав колихатися наче човен на хвилях. Марійка задрімала й не одразу почула пічників голос:

— Марійко, а де наразі Любко?

— Та в Драганівці, у рідні відсиджується. Дурень малий, полаявся з енкаведистом…

— Він мені потрібен.

— Любко? Хіба він при справі?

— Доню, хіба тобі це потрібно знати? — питанням на питання відповів станичний.

— Але він мій рідний брат!

— А хіба це має значення для справи? Хіба брат чи сестра не може виявитися зрадником? Для справи це не має значення — брат чи сестра, чи батько… Про справу не з тим, з ким можна, а з ким потрібно! Пам’ятаєш? То зможеш йому переказати, щоб він прийшов до мене?

— Але ж його шукають!

— То нехай прийде вночі.

— Добре, перекажу.