Переможців не судять

— Пару копійок? Пару копійок… — божевільна глянула на долоню й зареготала.

Її обличчя збрижилося зморшками, губи відкрили чорні поламані зуби, але погляд… Погляд крижаний, пронизливий, наче вітер у двадцятиградусний мороз, якій січе обличчя твердими та гострими, наче лезо, крижинками. Цей погляд, наче батіг, шмагонув його по душі, і він здригнувся.

— Ты чего? Ведьма… Пошла прочь! — замахнувся на божевільну, а та реготала й реготала, продовжуючи шмагати його своїм страшним поглядом.

— Тьфу ты… Чтобы ты провалилась! Взялась на мою голову… — він таки зайшов у крамницю, але нічого не придбав, так… Наче сховався від божевільної старої.

Над чим вона реготала? А може, над ним? Може, щось побачила на його обличчі? Може, прочитала його подальшу долю? Ця стара, її регіт ще довго не виходили з голови Скворцова, і він, вже їдучи вулицями Тернополя у «емці», яку для поїздки виділив йому Шиманський, злякав водія, пробурмотівши кілька разів:

— Ведьма… Проклятая ведьма…

Вже на виїзді з міста побачив дівчину, яка чимчикувала вздовж шляху в напрямі Кулинців.

— Стой! — раптово наказав водієві, — Подберём девчонку! Чего ей по морозу снег месить? И нам веселее будет! Эй, девушка! Мы в Кулинцы, если по дороге — садитесь, подвезём!

***

Тим часом у Стасові, в тій самій кімнаті, де колись читала Декалог Марійка, стояли два куми Назар Глинський і Микола Лисевич, ті самі, у яких під аеродром забрали землю, і читали по складах, важко, зупиняючись на кожному слові: Я — дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…

— Василю, — спитав станичного Микола, — а що це за дух такий? Святий, чи що?

— Святий, святий… Український дух, ось який!

— Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї… — Микола глянув на Назара, — нічого собі… Тобто як? До смерті?

— До смерті, Миколо, до смерті.

— Ой, лишенько… Куме, чуєш? До смерті!

— Миколо, — Назар глянув на кума, — тобі ляхи вже обридли?

— Ой, обридли!

— А москалі?

— Ой, куме, обридли по саму зав’язку!

— А вільно пожити бажаєш? Волю… Волю мати бажаєш?

— Бажаю, куме, аж як бажаю…

— Ти вважаєш, що хтось її тобі подарує? Ляхи чи москалі?

Микола почухав потилицю та скривив губи, розмірковуючи над Назаровими словами, і обережно відповів:

— А навряд чи…

— Ото ж бо! А раз розмахнувся, то бий! Зі всієї сили бий! До смерті! Чи своєї, чи чужої… Або не варто розмахувати ся!

— Правильно кажеш, Назаре, до біса правильно, — станичний Василь, Пан Коцький, поклав долоні на плечі кумам, — боротьба триває і буде до самої смерті, поки не здобудемо волю…

І два куми продовжили читання Декалога, по складах, важко, але з вогнем у поглядах…

***

Коли біля неї зупинилася машина чорного кольору, то Марія від несподіванки теж зупинилася. Відчинилися дверцята, і з машини виглянув усміхнений, досить симпатичний офіцер:

— Эй, девушка! Мы в Кулинцы, если по дороге — садитесь, подвезём!

Вона впізнала того офіцера з першого погляду. Саме він стояв тоді на ґанку церкви у Кулинцях, коли її ледь не схопили енкаведисти. Марія завмерла. Зараз її впізнають і схоплять! Однак офіцер продовжував усміхатися:

— Ну, что же вы? Садитесь!

Виходу не було, та про всяк випадок вона вирішила збрехати:

— Я з Великої Прошеви…

— Ну, туда мы не едем, но до поворота на Стасов довезём. А откуда путь держим? По какой такой причине такая красивая девушка одна по морозу и так далеко?

— Я вчуся… У Тернополі. А оце додому, на вихідний.

— Учёба — хорошее дело! Советской власти грамотные нужны! А на кого учишься?

Марійка не бажала говорити, де вона насправді вчиться, але не знала, що збрехати. Скажеш, що на фельдшера, а раптом у Тернополі на фельдшерів не вчать? А раптом офіцер про це знає? А як потому викручуватися? Тож мусила сказати правду:

— На вчительку вчуся…

— Да ну?! Это здорово!

Офіцер повернув голову, щоб роздивитися майбутню вчительку:

— Быть учительницей — самое полезное дело! Что может быть лучше, чем учить детей? Разве только их рожать!

Марійка зашарілася, офіцер це помітив.

— Чего застеснялась? Рожать — это нормально, ненормально — это не рожать. Замужем?

— Ще ні…

— Это ненадолго. Такая красивая девушка не может долго быть незамужней! Хлопец же есть?

Так за балачками швидко доїхали до повороту на Стасів. Марійка подякувала офіцерові та й пішла собі, намагаючись вирішити, поталанило їй з машиною чи не поталанило з офіцером? Може, і не запам’ятає цей енкаведист випадкову попутницю? Хіба мало людей щодня проходить повз його очі? З тим і прийшла додому.

— Що з Любком? — це було перше, що Марія запитала в батьків.

— Та нічого, дякувати Богові! Живе в Прохоренків, дурень малий!

— Я до Василя!

— Стривай, доню! Ти хоч щось розкажи, як там і що в тому Тернополі.

— Потім, батьку, за вечерею… Я до Василя!

Василь чекав на її приїзд вдома. Побачив і наче розцвів.

— Марійко… — і, не соромлячись домашніх, вони міцно обнялися й поцілувалися.

— Но-но… — батько поплескав хлопця по спині, — ви ще не побралися! Не дуже тут…