Переможців не судять

— Это только на первый взгляд арифметика — наука вне политики, кхе-кхе… На самом деле это очень даже политическая наука. Социалистическая арифметика служит кхе-кхе… советскому народу, защищает его интересы, выражает чаяния трудящихся, в то время как капиталистическая кхе-кхе… арифметика защищает интересы буржуазии, правящих классов капиталистических стран, потому что считает прибыли монополистического олигархического капитала, что и кхе-кхе… доказали великие Карл Маркс и Фридрих Энгельс в своем бессмертном труде «Капитал»…

Пів-уроку вчитель кашляв та доводив зверхність пролетарської арифметики над арифметикою капіталістичною і лише наговорившись на цю тему вдосталь, перейшов до викладання основного матеріалу.

Трохи очманівши з незвички, Марійка все ж таки старанно, як могла, законспектувала в зошиті все, що почула на уроках, у тому числі й міркування вчителя з арифметики, щодо її політичної основи. Політичний підхід до такої точної науки її трохи спантеличив, але вона згадала напуття Пана Коцького і мудро, без будь-яких питань, промовчала. Після занять усі гуртом пішли у студентську їдальню, де годували за талонами, які отримали у профкомі. Годували не дуже смачно, але ситно, а головне — безкоштовно. У кімнаті на неї чекали дві нові подруги: та сама чорнявка, яка задала вчительці питання про тюрми, її звали Галиною Перебийніс, іншу звали Тетяною Бачинською. Це пані Ольга виконала свою обіцянку щодо підселення у кімнату гарних дівчат.

Побігли дні, дуже подібні один на другий. Марійка нудьгувала за домом та Василем і рахувала години, коли нарешті наступить вихідний. Не забувала вона й виконувати доручення вуйка Василя, приглядалася до людей, вивчала їх з точки зору залучення до їхньої справи. Галина їй сподобалася своєю прямотою і безстрашністю. Це ж треба, на першому ж уроці задати таке питання! Не злякалася, а ще й вимагала відповіді! Оце так дівка! Тетяна ж була спокійною, лагідною, стриманою і дуже охайною. Все в неї було абсолютно чисте, постіль заправлена — хоч на виставку, посуд аж блищав, словом, господиня на всі сто! І це Марійці дуже подобалось, але як це могло служити справі?

Нарешті скінчилися заняття, і в останній день п’ятиденки Марійка, що зібралася додому напередодні, заквапилася в дорогу.

***

Скворцова викликали на нараду в обласне управління. Нарада була присвячена боротьбі з оунівцями. Чим далі просувалася справа совєтізації, тим більше посилювався спротив населення. Коли у Сибір відправляли польських осадників, це українським населенням сприймалося схвально, бо одвіку поляки та українці ворогували. А ось коли в тому ж напрямку повезли українців… А таки повезли! У першу чергу взялися за село. Неможливо керувати сільським господарством, основою якого є приватна власність на землю. Як накажеш власнику: сій пшеницю чи буряк? А він тобі відповість: а йди ти під три чорти! І засіє не те, що потрібно державі, а те, що зможе продати, те, що вміє вирощувати, те, що йому захочеться! А державі потрібна пшениця чи картопля. Та ще й за такими цінами, за якими може і бажає їх придбати. Справу могли вирішити лише колгоспи або радгоспи. А для їх організації приватну власність на землю, а з нею і на всілякий сільськогосподарський реманент та худобу, а з ними і поняття вільного продажу власної продукції, треба було скасувати. Іншими словами, все у селян відібрати і визначити єдиного покупця на усе — державу. А як покупець один, то і ціну він визначає. А хто ж на таке добровільно погодиться? У Радянському Союзі це проходили ще в тридцятих роках, тому досвід у такій роботі був. Рішення було єдине і дуже просте: незгідних треба ізолювати чи ліквідувати та так, щоб інші надалі боялись навіть чхнути без згоди більшовицького керівництва.

А потім взялися і за місто. В Тернополі у власників відібрали завод лакофарб і олії разом з кількома крамницями, ливарно-механічний завод, фабрики: свічкову, меблеву, курильного паперу і гільз…[24] А що робити з власниками та їх родинами? Вони ж потенційні вороги!

1 поїхали ешелони в безкрайній крижаний Сибір, повезли тих, хто міг працювати не лише руками, а й головою, бо такі були непотрібні. Більш за те, вони були небезпечні…

Відсидівши своє на нараді, Скворцов вирішив зайти до крамниці, придбати деякі побутові дрібнички. Коли ще в обласному центрі побуваєш? Біля входу стояла стара, у брудному одязі, з костуром у руці. Пальці… Брудні, з чорними нігтями, покручені хворобою. Сиві пасма волосся вибивалися з-під хустки, яка з’їхала набік.

— Дай пару копійок… Дай пару копійок… — бурмотіла вона. Раптом звела погляд на Скворцова і тицьнула в його бік кострубатим пальцем, — офіцере… Красунчику… Дай пару копійок…

Скворцов вже майже пройшов мимо, хіба чимало таких старцює на вулицях? Кожному давати, ніякої зарплатні не вистачить! Але щось у підсвідомості спрацювало, він поліз у кишеню і дістав монетку. Це були дві копійки. Кинув їх у простягнуту долоню. Божевільна глянула на монетку.

— Офіцере… Дві копійки?

— Так сама же просила пару копеек, я тебя их и дал. Чего тебе ещё?