Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

До середини ХХ століття острів Пасхи лишався найбільш віддаленим та абсолютно недоступним куточком планети. Навіть до Антарктиди легше було потрапити. На початку минулого століття для звичайних смертних подорож на Рапа Нуї могла бути не більше чим мрією, причому з розряду однозначно нездійсненних.

У 1888-му острів анексувала Чилійська республіка. Єдиним регулярним сполученням з Рапа Нуї у ті часи став чилійський фрегат, що раз на рік привозив на острів запаси харчів, одягу та медикаментів. Зрідка до Те Піто о Те Хенуа навідувалося невеличке вітрильне судно однієї чилійської компанії. Ця компанія використовувала безлісі прерії на Рапа Нуї як ранчо чи як ферми для розведення овець. Корабель відправлявся з Сантьяго і лишався на острові Пасхи не довше, ніж було необхідно для того, щоб набити трюми вовною. Інколи з різних причин рейс скасовувався, тож коли не брати до уваги суден, які випадково запливали на Пуп Землі, острів опинявся в повній ізоляції від решти світу на два, а то й три роки.

Англійка Кетрін Рутледж у своїй книзі «Таємниця острова Пасхи» розповідає про свою трирічну подорож до острова у 1913-1916 роках на кораблі «Манб» у складі британської наукової експедиції. Книга починається описом того, як після тривалих роздумувань та консультацій члени експедиції вирішують будувати власну яхту. І не тому що їм так захотілося чи, може, грошей не було куди подіти, а тому що у 1912 році це був єдиний спосіб гарантовано потрапити на острів Пасхи. З тієї ж причини значно пізніше, у 1955-му, Тур Хейєрдал орендував на рік риболовецький траулер, якого переобладнав для потреб своєї експедиції.

На сьогоднішній день ситуація, звісно, дещо краща. Проте, попри всі технічні досягнення ХХІ століття, попри тотальну глобалізацію, інформатизацію, реактивні літаки, online-бронювання, електронні білети і т. д. і т. п., острів Пасхи залишається зовсім неблизьким. Щоправда, простому смертному тепер ніхто не забороняє мріяти про подорож до цього таємничого клаптика землі посеред Тихого океану і навіть втілити свої мрії у життя. Відтоді, як на острові Пасхи американці збудували аеропорт і чилійська авіакомпанія «LAN» започаткувала систематичні рейси, подорож до Рапа Нуї перестала бути чимось унікальним і героїчним.

Одначе тих, хто бажає потрапити на острів Пасхи, все ще очікує чимало проблем при підготовці перельоту. По-перше, кількість авіарейсів (а відповідно, й кількість пасажирів) суворо лімітується. І пов’язано це не з монополією головної чилійської авіакомпанії на всі авіаперевезення, а з обмеженими ресурсами самого острова. По-друге, для того щоб полетіти на острів Пасхи, спочатку потрібно добратися до Сантьяго, що теж не зовсім близько і зовсім недешево (певна річ, якщо ви не живете десь у Південній Америці).

Сидячи у своїй кімнатці, заставленій під стелю різноманітними штукенціями, привезеними з багатьох куточків світу, я думав про те, що перераховані вище завади й перепони є дрібницями, порівняно з перешкодами та небезпеками, що чигали на мандрівників на шляху до острова Пасхи якихось півстоліття чи сотню років тому. В мої буйній головешці стугоніла невідчепна думка про те, що полетіти просто так - прямо на острів Пасхи - було б якось примітивно і нецікаво. Я подовгу крутив перед собою величезний глобус, подарований мені батьком на день народженням, щоразу спиняючись на тій частині, де простягається клиноподібна латка Південної Америки.

Довгенько я отак сидів і думи думав. Дуже довго. Поки врешті-решт не виміркував, як писала одна хоробра англійка, to return to a simpler day - повернутися до простіших днів, аби спізнати смак справжньої подорожі, максимально наблизившись до умов, в яких мандрували великі дослідники минулих століть, і сповна відчути велич та гідність сучасного світу. Я вирішив летіти не напряму в Сантьяго-де-Чилі, а в яку-небудь іншу південноамериканську країну, звідки потім пробиватися до чилійської столиці. Ян, зрозуміло, повністю підтримав таку ідею.

Спершу маршрут мав дещо інший вигляд: Перу - Болівія (через озеро Тітікака) - Чилі. Згідно з попереднім планом, ми з Яном мали б прилетіти в Ліму, столицю Перу, потинятися колишньою Імперією Інків, пробратися в Болівію, звідти спуститися на південний захід у Чилі. Втім, щось у цьому плані мені відразу не полюбилося.

* * *

Середина лютого 2009-го, Київ, Україна. Чотири місяці до початку подорожі

Багато хто відмовляв мене від поїздки. Мовляв, схаменися, хлопче, одумайся, на дворі як-не-як економічна криза, у людей скоро їсти не буде за що купити, а ти оце, скотина така, на острів Пасхи зібрався!

Грошей таки справді не було. На мій рахунок у банку потроху капали відсотки від продажу моїх книжок про 3D-моделювання. На превеликий жаль, відсотки саме капали, а не текли, точніше сказати - скрапували дрібними краплинками. В принципі, на прожиття мені вистачало, але не більше. Скажімо, про поїздку до Перу не варто було й думати.