Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Коляска, диркаючи й обдаючи нас запахом бензину, рвонула на південь все тою ж широченною вулицею. За кілька хвилин Уакільяс лишився позаду. Вкотре за останній день довколишній ландшафт різко перемінився. Замість бананових плантацій та еквадорської тропічної рослинності довкола нас простягалася пласка, мов дзеркало, перуанська пустеля.

Через два кілометри з-за горизонту вигулькнула широка одноповерхова будівля з пласким дахом і великими заґратованими вікнами. Коляска звернула праворуч з магістралі і за кілька хвилин спинилася коло будинку. Вивіска над входом повідомляла, що перед нами станція митного контролю. Зсередини долинав галас, наче з бджолиного вулика.

На отримання штемпеля в паспорті знадобилося трохи більше однієї хвилини. Все відбулося дуже просто: зайшов у одні двері, вийшов через інші (причому, на ту ж саму вулицю) - і тепер ти у Перу. Так би мовити, офіціально, по-справжньому.

- Вітаю, чувак! Bienvenidos a Peru! - театрально проказав Ян, вискочивши слідом за мною на розпечену придорожню пилюку.

- Твій Будда, схоже, прихильний до нас сьогодні, - стримано всміхнувся я, і ми потиснули один одному руки, привітавши з маленьким успіхом. Напруга, яка сталевими лещатами стискала нас протягом останніх кількох годин, зрештою спала.

- Тепер куди? - поцікавився перуанець, що терпляче чекав нас коло своєї коляски.

- У Тумбес, - бадьоро скомандував я.

Юнак оглянув мене з голови до ніг і ліниво пробурмотав:

- Я не поїду в Тумбес. Це дуже далеко.

«От паскуда, - подумки вилаявся я, - ти ба який, геть як наші київські таксисти». Але вголос, розуміючи, що на Fronter’і краще ні до кого не нариватись, спокійно проказав:

- Тоді вези нас туди, звідки ми зможемо доїхати до Тумбеса.

- О’кей. Сідайте, я підкину вас на автостанцію.

Відтак ми знову виїхали на трасу, що абсолютно прямою лінією розтинала пустелю з півночі на південь, і помчали далі, з кожною секундою віддаляючись від загроз та ризиків кордону. Проїхавши кілометр-півтора, молодик спинив таксоколяску коло розламаної дерев’яної лавки. Поруч з нею переминалося з ноги на ногу кілька дуже бідно вдягнених перуанських чоловіків та жінок.

- Це тут, - сказав він.

- Що тут? - тихо перепитав я і роззирнувся.

Щедрі потоки сонячного світла заливали все навкруг, аж очі сльозилися. Нічого, окрім лави, розбитої асфальтової дороги та безмежного сірого плеса пустелі, довкола нас не було.

- Автостанція, - незворушно відказав таксист. - Ви приїхали.

Я ще раз обвів поглядом довколишній ландшафт. «Ми, бляха, точно приїхали», - зринуло в голові. Втім, вибору в нас не було: перуанець навідріз відмовлявся їхати далі. Я хоч-не-хоч передав йому один долар і вискочив з коляски. Втомлені селяни витріщалися на нас із Яном, наче на двох заблукалих гоблінів. Скидалося на те, що в ці місця не часто завіюються європейці.

- Ти диви, нічогенькі у них автостанції, - промовив до мене Ян, проводжаючи очима нашу коляску, що дренькаючи і здіймаючи тонкі цівки куряви, поверталася на північ.

Що далі робити, я не знав, тож ми всілись на узбіччі якдалі від перуанських селян і стали чекати. Кілька разів водії пригальмовували коло нас і пропонували підкинути до Тумбеса, проте, після інциденту на кордоні, Ян раз за разом відмовлявся сідати в приватне авто, вперто наполягаючи на тому, щоби дочекатися автобуса.

Ми безрезультатно просиділи майже годину, мліючи від спеки під палючим сонцем, після чого у мене урвався терпець. Я кинув чехові кілька незлих тихих слів, Ян спочатку набурмосився, але згодом ми почали ловити попутки. Досить скоро нас підібрала весела еквадорська сімейка на великому бордовому пікапі, що мчала в якесь село за Тумбесом. За півгодини вони висадили нас коло автостанції в Тумбесі.

Пересідаючи в рейсовий автобус, який незабаром відправлявся до Чіклайо, я примітив, що практично на кожному стовпі навколо станції висіли яскраві листівки. На папері формату А4 був вималюваний блідий і страшенно зарослий щетиною юнак, який лежав на ліжку, вкритий картатою ковдрою. Під ним великими червоними літерами писалося застереження про небезпеку зараження свинячим грипом, а трохи нижче - простенькі рекомендації, як вберегтися від «смертоносного» вірусу.

Піт заливав мені обличчі, спека стояла така, що аж вуха закладало; я поправив майку, востаннє глянув на плакат-попередження, закинув на спину наплічник і поліз у автобус.

* * *

9 липня 2009-го, Трухільйо, Перу

Цей день я не забуду ніколи.

То був наш перший день у Трухільйо, невеличкому містечку на півночі Перу, притиснутому пустелею до узбережжя Тихого океану неподалік від руїн древнього Чан-Чану [61], куди ми вирушили з Чіклайо відразу після відвідання Тукумських пірамід [62].

Почалося все з того, що ми з Яном одночасно підхопили мексиканський грип… Тільки не треба, панове, охати, ахати і хапатися за серце! Грип як грип. Нічого особливого. Повірте, після пережитого в Трухільйо я знаю, що кажу.