Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Я весь зібгався і нашорошився, не знаючи, звідки очікувати найбільшої загрози. Звідусіль напирають засмаглі як чорти і озброєні до зубів еквадорські вояки. Поміж ними трапляються люди в цивільному, але чомусь теж із автоматичними гвинтівками наперевіс. Ніхто ні слова по-англійськи. Якісь роззяви куняють у тіні або ж ліниво походжають тротуаром, але їхня байдужість є удаваною, насправді вони не спускають з нас очей. Кожної хвилини хтось підбігає, шарпає за наплічник чи за руку, пропонує перевести через кордон, купити якусь дурничку, підкинути в Тумбес чи до Піури. Один такий просив купити футболку. Я мовчав, до болю стиснувши зуби, спопеляючи його злющим поглядом, готовий зацідити нахабі в щелепу, якщо він ризикне підсунутися ближче хоч на сантиметр. У «продавця» в руках не було нічого, окрім потріпаної і вицвілої майки, яка мала такий вигляд, наче її носили років двадцять, не перучи й не знімаючи, а останній рік використовували замість ганчірки для вологого прибирання. Я розумів, що харцизяка наблизився до нас із якою завгодно метою, але тільки не для того, щоб продати футболку.

У мене було таке відчуття, наче я сиджу за комп’ютером і граю в якийсь небувало реалістичний FPS [55], а з-за рогу от-от має вискочити зграя пекельних монстрів, готових посікти мене на фарш.

- Які ідеї, босе? - ледь чутно спитав Ян.

Я нервово жував жуйку. Здавалося, від усіх тих сотень поглядів, переважно недоброзичливих, які звідусіль уп’ялись у мене, я скоро займуся полум’ям.

- Просто йдемо вперед…

Спинитися означало привернути до себе ще більшу увагу, показати, що ми розгублені, накликати на себе біду.

За кілька метрів перед останнім прапором на еквадорській стороні до мене неквапно підійшов охайно вдягнутий приємний на вигляд чоловічок років сорока. Його білосніжна, добре випрасувана сорочка виглядала якось безглуздо посеред усього цього рейваху. Чоловік не затуляв шляху, я міг спокійно оминути його. Він глипнув на мене і ненав’язливо проказав англійською:

- Вам потрібна допомога при перетині кордону.

Я мовчав, скоса дивлячись на незнайомця, не второпавши: то він спитав у мене, чи нам треба допомога, чи просто стверджував факт.

- Візовий офіс знаходиться чотири кілометри за кордоном, - продовжував чоловік. - Вам слід отримати там візу: такий порядок. А потім я можу підкинути вас на автостанцію в Тумбесі. Он моя машина, - він недбало махнув у бік старенького блідо-зеленого «Nissan’у» з кузовом типу «універсал». - Вам підійде Тумбес?

- Нам потрібно в Піуру, - тихо проказав я.

- Звідти ходять прямі автобуси. Добиратися не важко.

Я мовчав.

- Всього десять доларів, панове, - незворушно переконував він, - і жодних проблем при перетині Fronter’и. Ви можете мені вірити, - при цих словах чоловік витяг з кишені лискуче пластикове посвідчення і тицьнув його мені під ніс.

Я придивився до картки. Звичайне перуанське студентське посвідчення, вгорі золотими літерами вибито назву якогось вищого навчального закладу [56]

. Розмова велася біля групи еквадорських військових. Можливо, саме це й приспало мою пильність. Я чомусь не міг повірити, що нас грабуватимуть просто на очах регулярної армії.

Перуанець спокійним упевненим жестом запросив нас до машини. Від спеки все плавилось у мене перед очима. Застигле безбарвне небо поливало жаром, примушуючи несвідомо втискати голову між пліч. Я кліпнув, невиразно кивнув підборіддям і наче уві сні потюпав слідом за чоловіком із студентським посвідченням. Мій напарник щось невдоволено пробурчав за моєю спиною, але неохоче плівся за мною. Пригадую, я дивився на той «Nissan», наче на рятівний острівок посеред бурхливого океану.

Зрештою, ми дісталися до машини. Перуанець всівся за кермо, а ми з Яном розмістились на задньому сидінні, поклавши наплічники на коліна. Аж раптом на переднє сидіння коло водія, нічого й нікого не питаючи, вмостився ще один дядько, уже далеко не з такою чистою сорочкою і кулаками завбільшки з кавун.

- Що за дурня? - вирячився Ян. - Це що за мудак? Що він робить у машині?

Водій вдав, що не почув його, і завів двигун. І тут я наче прозрів.

- Вивалюй з машини! - крикнув чехові.

Ми повилітали з авто, неначе ядра з далекобійної гармати, затим пліч-о-пліч дали дьору, помчавши назад на головну вулицю Уакільяса. «Втекти, чим швидше загубитися серед натовпу», - гупало в голові. Втім, перуанець не схотів так просто нас відпускати і чкурнув слідом за нами.

- Хей, містере, ви куди? Містере, все окей! - горлав він.

Перед мостом, що веде у Перу, я загальмував і оглянувся. Сорокарічний дядько з посвідченням студента припинив погоню, але все ще розмахував своїм пластиковим студентським квитком над головою, щосили гукаючи:

- It’s okay, mister! No fear! Everything’s okay! [57]

Я сплюнув собі під ноги і захекано проказав до напарника:

- До дідька їх усіх! Йдемо пішки… А там побачимо.