Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Руїни Кауачі (Cahuachi) складаються з півсотні гігантських курганів та ритуальних адобових пірамід, які розташовані посеред пустелі Наска на півдні Перу. Місцина згадується в багатьох туристичних довідниках, але до неї майже ніхто не їздить. По-перше, руїни в прямому розумінні знаходяться посеред пустелі - навколо немає доріг, розважальної й торгової інфраструктури, взагалі немає жодних атрибутів цивілізації, що зазвичай приманюють туристів. Щоби дістатися до сайту необхідно майже годину навпростець чухрати пустелею. По-друге, зовнішній вигляд Кауачі слабує на ті ж недоліки, що й Тукум, Чан-Чан та інші пустельні міста, які будували древні з глини та піску: частина сакральних споруд досить сильно погризена вітрами, майже всі будови повністю засипані піском.

Піраміди та розлогі площі Кауачі займають двадцять чотири квадратних кілометри, що вдвічі більше за Чан-Чан, столицю царства Чіму. На такій площі легко вміщається середніх розмірів європейське місто. Попри це, людей у Кауачі жило зовсім мало. Руїни ніколи не були повнокровним містом, як, скажімо, згаданий Чан-Чан. Кауачі - це велетенських розмірів церемоніальний центр, де в давнину справляли релігійні обряди та відбувалися різноманітні святкування. Тут компактно проживала лиш еліта цивілізації Наска. Найімовірніше, місто слугувало адміністративною столицею могутньої держави Наска.

Із сорока пірамід Кауачі нині відкопано й частково відбудовано лиш одну, інші покояться під товстим шаром пустельного пороху.

* * *

20 липня 2009-го, руїни Кауачі, сорок кілометрів на захід від поселення Наска

Вибравшись на вершину відреставрованої піраміди я роззирнувся і сторопів, розуміючи, що абсолютно всі пригірки навкруги - насправді ніякі не пагорби. Переді мною розкинулось велетенське мертве місто, буквально поховане у пісках.

Перевівши подих, я намірився лізти далі, одначе наш провідник перетнув мені шлях.

- Далі йти не можна, - мовив він. - Це не звичайні піщані пагорби.

- Я бачу, - шанобливо відказав я. - Але чому нам не можна туди?

- Ви… хм… ви можете нашкодити. Туристам ходити туди не дозволяється.

- Ми не туристи, - палко заперечую, - ми будемо акуратно.

- Однаково не можна.

Я страшенно хотів спуститися вниз і пробратися до наступних пірамід. Добряче потріпані часом, здалеку вони нагадували розбризкані по пустелі велетенські краплі густої сіро-коричневої рідини. Крім того, було там щось особливе, чого перуанець не хотів нам показувати, і я напрочуд ясно це відчував. Втім, провідник був непохитним, я мусив змиритися.

Ми розвернулися й спустились у неглибоку природну улоговину, що простягалася з півночі на південь паралельно до руїн. Густі зарості на дні западини свідчили про незвичну, як для пустелі, родючість землі, а отже, про наявність підземних вод. Утрьох (водій лишився в машині) ми всілися на піску під одним із ріжкових дерев (carob-tree) [67]. Гід неспішно переказував різні історії про цю землю. Не тільки про Кауачі, але й про лінії Наски, саму цивілізацію, її правителів, закони, навіть про сучасне перуанське життя…

За розмовами непомітно спливло дві години. Золотисто-глянцевий сонячний диск поволі зісковзував небокраєм униз. Промені стелилися практично горизонтально, пролітали десятки кілометрів і впиралися в гори на сході, фарбуючи їх соковитими кольорами.

- Рушаймо, - зрештою промовив перуанець. - Не варто лишатися тут до темряви, а то потім не знайдемо дороги назад.

Я слухняно піднявся і, кинувши останній погляд на Кауачі, неохоче потюпав до машини. Водій куняв, впершись лобом у кермо. Ми розсілися на місця (я сів спереду, Ян та провідник позаду) і покотили назад.

День добігав кінця. Зненацька на півдорозі гід стрепенувся, роззирнувся і, певно, впізнавши місцевість, дав водієві знак зупинитись. Гурчання мотора обірвалося, машина проїхала кілька метрів і стала. Позаду за багажником повільно осідав пісок. Оази більше не було видно, навколо простягалася незворушна безкрайня пустеля. Тільки безлісі гори на сході, здавалося, стали трохи ближчими.

- Тут поряд є одне цікаве місце, - загадково мовив провідник, відповідаючи на мій запитальний погляд. - Он там.

Він тицьнув пальцем у вікно, показуючи на кільканадцять піщаних горбків позаду машини. Я напружив зір і прослідкував за його пальцем. На схилах приземистих пагорбів впадало в око нагромадження якихось незрозумілих речей. Здалеку вони скидались на звичайнісінькі купи сміття й усякого непотребу.

- І що там? - байдуже спитав я.

- Стародавнє кладовище, - притишено відказав перуанець. - Не таке велике, як Чаучійя, та все ж доволі цікаве. Тут ховали можновладців і сановників, які колись жили в Кауачі. Завдяки сухому клімату останки вельмож та безліч поховальних предметів відмінно збереглися до наших днів.