Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Забравшись у машину, ми наче ненароком помінялися місцями. Ян вмостився спереду, а я пересів на заднє сидіння, вдаючи, що не помічаю застиглого крижаного подиву в очах водія та гіда, адже перуанці відразу зауважили, що після повернення моя сумка за формою стала нагадувати футбольний м’яч. Однак вони нічого не сказали і ми без пригод доїхали до Наски.

* * *

Ми з чехом, розкинувшись на м’яких ліжках у хостелі, роздивлялись трофеї.

- Жаль, що у нього не всі зуби, - я прискіпливо обдивлявся череп з усіх боків. - Із зубами виглядав би солідніше. Правда? Страшніше якось… Як гадаєш, вони в могилі випали чи їх вибили перед смертю?

- Навіщо ти його взяв? - бідкався Ян, наче й не чуючи мене. - На митниці тебе неминуче спитають, чий це череп. Припустімо, ти чесно скажеш, що це череп якогось вельможі з древньої цивілізації Наска. І що буде? Га? Тебе посадять за розкрадання гробниць, псування культурної спадщини людства та незаконні розкопки на території Перу! Якщо ж ти не скажеш цього, у поліції виникне цілком логічне питання, чия голова лежить у тебе в сумці?!! Адже якщо череп не належить древньому перуанцю, цілком імовірно, що ти замочив перуанця сучасного, а тепер нахабно намагаєшся провезти його почищену й підсушену довбешку через кордон. І тебе все одно посадять!

У глибині душі я відчував, що мій компаньйон має рацію. Але здаватися не збирався.

- Може, відправити через DHL?

- Ніяких «може»! - верескнув чех. - Треба було лишити костомаху там, де лежала!

- Тепер пізно. Я не збираюся повертатись до Кауачі.

Ми ще посперечалися трохи, після чого зібралися піти повечеряти. Наостанок я любляче погладив білосніжну лисину своєї черепини та сховав трофей під ліжко. Ян з неприхованою відразою спостерігав за моїми маніпуляціями. Виходячи з кімнати, він приглушено проказав до мене слова, які, як виявилось трохи згодом, стали віщими:

- Слухай, чувак, ти ще пожалкуєш про це. Дуже сильно пожалкуєш…

Ми вибралися з хостелу надвір. Годинник показував 18:30. Не забувайте, що у південній півкулі липень - це самісінький розпал зими, тому на вулиці панувала темрява. Я зразу повернув у напрямку Plaza de Armas і за мить опинився на заллятій яскравим жовтим світлом ліхтарів calle [68] Jiron Bolognesi, центральній вулиці Наски. Потинявшись хвилин зо п’ять центральним проспектом, ми з чехом облюбували не дуже охайний, але по-своєму затишний ресторанчик, без сумніву, призначений не для туристів. За п’ять нуебо солів кожен з нас замовив цілу гору різноманітних страв, яких могло б вистачити на вечерю всій Насці разом з собаками й котами. Ми з насолодою взялись уплітати наїдки.

Взагалі їжа у Перу (звісно, за винятком столиці) коштує нечувано дешево. На півтора-два долари можна наїстися до гикавки, за три долари ви ризикуєте померти від переїдання, якщо ж ви платите за вечерю більше ніж чотири долари, значить ви - американський недотепа-турист, якого безсоромно обманюють. У більшості страв переважає м’ясо (кілограм свіжої телятини на ринку коштує не більше 1€), часто за величезними шматками свинячої чи яловичої м’якоті на тарілках не видно гарніру.

Розправившись з вечерею, Ян потюпав до хазяйки розраховуватися (сьогодні була його черга платити за їдло), а я вмостився, надувши вітрилом черево, коло дверей забігайлівки - чекав товариша. Зненацька… навколо стало темно. Навіть не темно, а чорно. Так чорно, що після яскравого світла від магазинних вітрин та вуличних ліхтарів я не міг розгледіти власну долоню на відстані витягнутої руки.

Навпомацки просунувшись до виходу, я визирнув на вулицю. Теж темно. Навіть не темно, а, хай йому грець, чорно. З переляку я подумав, що, либонь, щойно нажерся так, що в мене очі полопали. Втім, задерши носа догори, розгледів на чорному небі сяючі краплини зір. Значить, попри те, що шматки м’яса випирали з мого стравоходу, очі поки що не втратили здатності бачити. Це добре, зітхнув я полегшено. Проте, опустивши погляд назад, переконався, що на землі темряви не поменшало.

- Що це таке? - звернувся я, сам не знаючи до кого.

У відповідь - непробивна тиша. Глуха пітьма огорнула мене, немов ватою. Наска завмерла, принишкла й не дихала.

«Фен-шуй, - подумав я. - Просто якийсь повний фен-шуй».

Зрештою, до мене пробрався Ян і повідомив, що в усьому місті вибило світло. Хазяйка забігайлівки додала, що електрики, певно, не буде до ранку. Наостанок чех намацав мою руку в темряві й хрипло прошепотів:

- Чувак, це все не просто так…

- Ти про що?

- Я про череп…

У відповідь я лиш розреготався:

- Не плети дурниць!

Незабаром усе навкруг заворушилося, зашаруділо й зарухалось. Хтось неквапом човгав по розплющеній темрявою вулиці, з-за рогу долітали приглушені голоси, і я здогадався, що для жителів Наски раптове зникнення світла, схоже, не стало казна-якою подією. Після хвилинного паралічу місто продовжувало жити якимось особливим, темним і моторошним життям.