Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

- А… Фуф… Я через тебе ледь не… - почав фразу, але потім подумав, що вона вже неактуальна.

- Ти як там, чувак? Тримаєшся? - спитав мій товариш.

- Тримаюся, - прохрипів я.

- Це добре, що тримаєшся. За тебе вже в хостелі питають. Тут така акустика… Словом, переживають.

Я скривився, але промовчав. Через кілька секунд Ян постукав ще раз:

- Це знов я…

- Чого тобі? - прошипів до нього.

- Чувак, я тут знаєш що подумав? - прогугнів чех з-за дверей. - Тепер ти точно розумієш, що це все не просто так. Не треба було його чіпати…

- Та йди ти… - вичавив я крізь зуби.

Але Ян не слухав мене і продовжив:

- Сьогодні духи правителів Наски не заспокояться, поки не випатрають тебе, мов курку!

Я сидів у цілковитій пітьмі, вилупивши баньки й обхопивши тремтячими руками коліна, і боявся дихнути, а з-перед очей не сходило видіння розритої могили. Праворуч за спиною зловісно скапувала вода в душі, прямо перед носом підозріло булькав кран. За шторкою душу мені ввижалися мумії правителів Наска, але не згорблені й скоцюрблені, як у музеї, а випростані в повен зріст, з вишкіреними зубами і червоним вогнем у очах. О-о-ох, як мені кортіло підірватися й дати звідти драла. Хоча б у хол, де є світло від свічки, де є бекпекери з плоті і крові, де немає привидів і жахливого відчуття присутності чогось древнього, могутнього і злого. Але я не міг. Я просто не міг.

Ще ніколи я не какав так страшно.

Зрештою, живіт відпустило. Геть виснажений я повернувся в хол до нормальних людей, які спокійно насолоджувалися пастельним вечором, сиділи собі й мирно вечеряли, чортяки, навіть не підозрюючи, яка небезпека нависала над ними кільканадцять хвилин тому. «Аби не моя блискавична реакція, щоб ви зараз робили, га? - сердито подумав я. - Якби не мої спринтерські здібності, присягаюся, ви запам’ятали б цю ніч і цей відпочинок у Насці надовго».

* * *

21 липня 2009-го, кладовище Чаучійя

Попри вчорашню прикру оказію, мене продовжувало з неймовірною силою тягнути до сакральних місць пустелі Наска.

Вперше про кладовище Чаучійя, велетенське захоронення вельмож та сановників цивілізації Наска, сховане посеред сущої пустелі, я дізнався з книги Тахіра Шаха «На шляху до Ельдорадо», де він описував свою мандрівку по Перу, зокрема візит у пустелю на плато Наска та поїздку до Куско, столиці інкської імперії. Я з особливим трепетом ставлюсь до таких місць, про які читав в улюблених книжках свого дитинства, тому не поїхати до Чаучійя просто не міг.

Щоправда, дістатися до таємничого цвинтаря виявилося непросто. Більшість перуанців, яких ми намагалися «розкрутити» на мандрівку, нітилися, ховали погляд і знаходили будь-який привід, аби відмовитись від поїздки до кладовища. З невідомих причин жителі Наски страшенно боялися древнього могильника, не погоджуючись відвезти нас туди ні за які гроші. Вони в буквальному сенсі слова аж тремтіли від страху, варто було лиш згадати при них про «Chauchilla Cemetery».

Аж ось нам пощастило спинити на вулиці машину, водій якої згодився завезти нас на кладовище. Як і його попередники, він спочатку зморщив носа і відмовився, але зрештою після тривалих умовлянь та благань таки назвав ціну.

Ми довго їхали пласкою розкатаною пустелею, тримаючи курс на південь. Ззаду за куцою малолітражкою, наче гігантський хвіст комети, здіймалася непроникна сіра стіна пустельної порохняви.

Через якийсь час водій повернув праворуч, і ми посунули в напрямку гір.

За кілька хвилин прибули на місце.

- Це тут, - сухо буркнув шофер, стараючись не дивитися в пустелю. - Я не виходитиму і чекатиму вас у машині. У вас є тридцять хвилин, не більше. Потім їдемо назад.

- Чому так мало? - вирячився я.

- Півгодини і ні секунди більше. Інакше я поїду сам.

Я довго наполягав, однак максимум, що зміг вичавити з нашого провідника, це п’ятнадцять додаткових хвилин. Отже, на ознайомлення з могильником та навколишньою пустелею нам виділили три чверті години.

Ми випірнули з машини і роздивилися навкруг.

- Holy moley! [69] - аж присвиснув я.

Навряд чи ви зможете це уявити.

Відкрита пустеля. Безмежний простір м’яко стікає за горизонт.

Самотній індіанець із засмаглим зморщеним лицем байдужим поглядом чорних очей, облямованих червоними прожилками, вкляк під широким навісом, що так недоречно випинався на гладкому тілі пустелі. Мовчазний старигань роками охороняє зловісний могильник. (Хоча, я так і не зрозумів від кого, позаяк на всіх без розбору насканців нападає істерична гикавка при одній лиш згадці про Чаучійя.)

Десь удалині на сході манячать сіро-жовті громади гір.

На заході у видолинку проступає неширока оаза. Від кладовища видніють самі лиш верхівки приземкуватих деревець. Однак наявність зелені тільки вводить в оману. Насправді в цих місцях води немає і ніколи не було. Ті дерева - це вже знайомі мені carob tree, що тягнуть вологу з немислимих глибин.

У вухах безугавно лунає дивний присвист вітру над піском.