Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Ми прибули в Пуно о шостій годині вечора. Дорога з Куско, куди ми повернулися після відвідин Мачу Пікчу, зайняла вісім годин, що у порівнянні з п’ятнадцятигодинним катуванням від Наски до Куско, яке язик не повертається назвати подорожжю, видалося нам дурничкою. Після доволі теплого полудня в столиці Інків я все ще лишався в самих шортах. Я не здогадався перевдягнутися в автобусі, тому, як був, вискочив з автобуса на вулицю. І відразу зрозумів, що на даний момент я є єдиним кретином у шортах у радіусі ста п’ятдесяти кілометрів, адже о шостій вечора температура повітря в Пуно вже сягала п’яти градусів нижче нуля. Мої голі литки виглядали настільки дико, що на автостанції з мене навіть не сміялись.

У Пуно, як і повсюди в Перу, дуже популярними є рикші, мотоколяски-таксі. Ми з Яном ніколи не гребували цим видом транспорту, оскільки їздити на рикшах дешево, незвично й весело. Втім, цього разу я рішуче відмовився від мотоколясок, розуміючи, що за той час, поки мене довезуть до хостелу, температура мого тіла зрівняється з температурою навколишнього середовища. Тож клацаючи зубами від холоду, ми з Яном заскочили в «нормальне» автомобільне таксі і поїхали до нашого нічліжника з незрозумілою назвою «Bothy».

«Bothy» розташувався на одному з пагорбів неподалік від пристані. Діставшись до хостелу, я миттю заскочив усередину з рожевою, мов слон, надією, що скоро зможу зігрітись. Хукаючи на задубілі пальці, я бадьоро промарширував у центральний хол, де мій погляд наштовхнувся на кількох посинілих бекпекерів, які з усіх боків обліпили мармуровий камін. Не спливло й десяти секунд, як я усвідомив, що до каміну мені не пробитись навіть якби у мене був кулемет, і що найближчі два дні грітись доведеться лише думкою: всередині «Bothy» температура виявилась не набагато вищою, ніж зовні.

- О Господи! - я весь аж трусився від холоду. - Скільки ж тут градусів?

Ми знаходились у приміщенні, але попри це, з рота виривалися клубні пари.

- Десять… може, дванадцять, - відказав Ян. (Звісно, чехові було по-барабану, у нього було на одну кофту більше, ніж у мене, а на додачу ще й тепла шапочка…)

- Ага, дванадцять. За Кельвіном, - відрубав я.

Приємна симпатична жіночка років сорока, одна з трьох хазяйок хостелу, ще з порога з гордістю повідомила, відповідаючи на моє сердите форкання, що з обігрівом будинків у Пуно проблем нема і ніколи не було. Їх (проблем цебто) взагалі не може бути, оскільки нема самого обігріву. Незважаючи на скажений холод уночі, житлові будівлі в Пуно та околицях зовсім не опалюються [81]. Після того хазяйка з непередаваним сумом на красивому смаглявому обличчі оповістила, що з гарячим водопостачанням проблеми, на жаль, є. Зате невеликі. Я спитав, що за проблеми. Жіночка пояснила, що гарячої води вистачає двом першим щасливцям, які встигли вскочити зранку в душ. Після того з гарячим водопостачанням, як і з опаленням, проблем більше немає.

Я все це розказую для того, щоб пояснити, що гарячої води у Пуно не вистачало навіть для того, щоб помитися, не те що для прання шкарпеток чи білизни (для тих, хто не знає, відкрию таємницю, що бекпекери під час подорожей зазвичай перуть свої речі просто в душових чи в умивальниках хостелів). Тут також слід згадати, що кілька днів в околицях Куско та на Мачу Пікчу видалися для моєї Експедиції настільки насиченими подіями, що часу на прання просто не лишалося. І це попри те, що буквально на кожному кроці в Куско я натрапляв на яскраві вивіски, де втомленим мандрівникам пропонувалося випрати й випрасувати будь-яку кількість білизни. Зовсім недорого - якихось п’ять нуебо солів за кілограм.

Утім, у Куско ми просто не мали часу на прання. А в Пуно, на превеликий жаль, громадських пралень не було.

Тож ви повинні розуміти, що за останні півтора тижні, які минули відтоді, коли ми залишили пустельну Наску, у нас із Яном назбиралося чимало, м’яко кажучи, не дуже чистого одягу.

Пригадую, колись я читав у одній із книг Антона Санченка, відомого українського мариніста, про те, як моряки перуть свої речі під час довгого плавання. Вони нанизують білизну на вірьовку і кидають її за борт, пропускаючи під днищем корабля. (Це я вам повідав для того, шановні читачі, щоб ви вже потроху починали розуміти, чому так сталося, що я залишив у Перу весь експедиційний запас трусів.)

А тепер повертаємося до наших мандрів…