Подорож на Пуп Землі (Т. 1)

Попервах конкістадори використовували цих людей у протистоянні з Інками, а тому ставилися до них поблажливо. Втім, одержавши перемогу над Інками, іспанські завойовники взялися за остров’ян, своїх колишніх союзників. Після того, як більшість чоловіків забрали в рабство, залишки племені Урос змушені були повернутися на плавучі острови, де успішно переховувалися від іспанців протягом трьох століть, створивши унікальну комуну, котра в буквальному розумінні жила на воді.

Втім, на початку ХХ століття штучні острови знову спорожніли. Цього разу через те, що більшість їхніх жителів тікали у Пуно в пошуках роботи та кращого життя. Лиш нещодавно якась частина далеких нащадків древнього плем’я Урос переселилася назад на водні простори Тітікаки, поновивши будівництво рідкісних очеретяних острівців. Нині вони живуть з того, що показують свої плавучі домівки мандрівникам та туристам.

З нами у човні пливло ще троє французів: два хлопці та дівчина. Хвилин за сорок після відплиття з Пуно ми нарешті вибралися з заростей очерету і наблизилися до першого з плавучих острівців. Незвичайний острів сягав сорок-п’ятдесят метрів у довжину і тридцять метрів у ширину. Вздовж довшої зі сторін тулилося кілька невеликих хатинок з очерету, посередині острова зяяла широченна ополонка, куди спускалися риболовецькі сіті, а на протилежному кінці цього плавучого маєтку стовбичила чотириметрова оглядова вишка. Все це плавно й розмірено покочувалось на холодних водах Тітікаки. Помітивши, що ми з французиками збираємось причалити, з очеретяних хижок нам назустріч кинулись огрядні жіночки, всі в національних перуанських строях: вишитих сорочках та багатоколірних надутих спідницях. Позад них поважно походжало кілька товстих чоловіків з маленькими й чорними, мов у вепрів, очицями.

Шкіпер легко зіскочив на острів - очеретяний настил м’яко спружинив під його ногами - і припнув катер до імпровізованого причалу. Ми спустилися за ним, опинившись в оточенні пишнотілих перуанок, одягнутих у національні костюми. Після обміну взаємними люб’язностями, чоломкань та рукостискань, шкіпер рішуче розігнав жіночок і потягнув нашу компанію в центр острова, де поважно заклавши руки за пояс, стояв найвищий та найтовстіший з чоловіків.

- Друзі, це - Тіто, - відрекомендував шкіпер товстуна. - Тіто, це три французи і два якихось приблуди, які щойно згодували свої труси рибкам у озері.

- Ясно, - багатозначно погойдав головою череватий Тіто.

Як я зрозумів, Тіто був президентом плавучого острова.

Потому засмаглий президент із зашкарублими ручищами розсадив нас із французами круг себе на лавах (теж, до речі, очеретяних) і почав щось поважно розказувати невідомим мені аймарським діалектом; шкіпер перекладав усе на іспанську. Президент розповідав про технологію побудови острівців з тотори, про те, з чого живуть його одноплемінники, про полювання на качок над озером (навіть показав стару ґнотову рушницю, що заряджається з дула, з якої його люди нібито стріляють качок), про цілющі властивості тотори тощо. За словами Тіто, створення плавучого острова починається з того, що з озерного дна на мілині під берегом, де росте очерет, вирізають великі блоки торфу. Ці торфобрикети настільки просякнуті всякою зеленню, що самі по собі тримаються на воді (при цих словах президент Тіто взяв до рук маленький брикетик, схожий на шматок коров’ячого лайна, і опустив його в миску з водою, експериментально довівши, що він справді не тоне). Вирізані блоки зв’язують між собою дротами чи лескою. Затим із дна вирізають нові брикети, які вкладають на перші, і всю цю конструкцію знову скручують мотузками. Так триває доти, доки плавуча маса не зможе витримати людської ваги. Потому на верхньому шарі саджають очерет. Тотора потроху проростає, її листя зрізують і встеляють ним весь острів так, щоб кожен наступний шар лягав упоперек попереднього (це додає міцності острівній поверхні). Коли шарів очерету назбирається достатньо, щоби по конструкції можна було ходити, не провалюючись у мокрий торф, острів вважається готовим до здачі в експлуатацію. Насамкінець на ньому зводять очеретяні житла та облаштовують місце для човнів.

Поки Тіто розказував, я примітив на острові одну річ, яка зовсім не вписувалась у навколишню автентично-аскетичну обстановку. У проході між двома хатинками, схована від допитливих очей, вилискувала на сонці невелика фотоелектрична панель. За першої ж нагоди, тицьнувши пальцем на сонячну батарею, я нахабно спитав у Тіто:

- Пане президенте, а це що таке?

Перуанець відразу трохи знітився, а потім неголосно пробубнів, опустивши погляд:

- Ну, телевізор треба ж якось дивитися…

Після лекції французи упрохали Тіто покатати їх на човні (ви будете сміятися, але човен теж зроблений з очерету), а ми з Яном залишилися на острові: розглядати очеретяні хатинки, фотографуватися на очеретяних ліжках остров’ян та лазити на оглядову вишку.