Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Колись давно, у ті часи, коли я ще займався програмуванням та 3D-моделюванням, мені довелося писати програму, яка за певними вихідними даними моделює повітряні потоки у циклоні. Наукове вивчення ураганів бере свій початок у 70-х роках XX століття. Займатися руйнівними циклонами почали в Японії та США, де ці природні явища трапляються найчастіше, нерідко залишаючи по собі жахливі спустошення. Зусилля дослідників були спрямовані головним чином на пошук відповіді на це питання: чи можливо вплинути на ураган, змінити його силу або напрямок руху, чи можливо взагалі знищити руйнівний буревій? У результаті було експериментально доведено, що подіяти на повністю сформований ураган - затія абсолютно марна й нездійсненна, не існує жодної можливості погасити таку колосальну енергію. З іншого боку, вчені помітили, що тільки 10% новоутворених циклонів досягають стадії зрілих ураганів. Це означає, що в природі існує цілий ряд чинників, які не дають ураганам сповна розвинутися. В Інституті передових ідей NASA почалися розробки комп’ютерних програм для обробки зібраних даних та моделювання поведінки ураганів з метою оцінки факторів, які впливають на їх зародження та розвиток. Як виявилось, основною живильною силою циклонів є енергія, що виділяється при конденсації водяної пари у висхідних потоках повітря, а для виникнення повносилого урагану необхідне здійснення декількох умов, основною з яких є потрапляння новонародженого циклону в зону з теплою водою. Коли температура повітря над поверхнею води менша за 27°С, ураган ніколи не набере сили. Моделювання також показало: якщо охолодити океанську воду під епіцентром урагану хоча б на 2°С, буревій затихне сам по собі, не маючи під собою теплої води. А проте… останніми роками температура південних морів неухильно зростає. Як наслідок, маємо різке збільшення кількості ураганів, котрі щороку накочуються на узбережжя США та Японії (згадайте хоча б Флойд, який у 1990-му зібрав численні жертви з узбережжя Флориди, та сумнозвісну Катрину, котра рознесла на друзки Новий Орлеан).

За всю історію метеорологічних спостережень у південній Атлантиці не було зафіксовано жодного урагану (у даному регіоні циклони формуються виключно у Північній півкулі). Так було до 2004 року. 28 березня 2004 року перший атлантичний циклон, який сформувався на південь від екватора, вдарив по узбережжю Бразилії. Сила вітру досягала 40 м/с (144 км/год.). На сьогодні між ученими ще точаться суперечки, чи був пов’язаний цей ураган з глобальним потеплінням і кліматичними змінами, щоправда, окремі науковці задовго до 2004 перестерігали про можливе поширення ураганів на Південну Атлантику.

Третя і остання історія буде зовсім короткою і повідає вам про лісові пожежі.

У грудні 2009-го я подорожував Бразилією. На півночі національного парку Чапада дос Гуймараньєс (Chapada dos Guimarгes) натрапив на страхітливе згарище, що лишилося від пожежі, яка прокотилася тут десять років тому, у 1998-му. Місцеві жителі розказували, що за рік до того, у 1997-му, подібна засуха спричинила спустошливі пожежі в Індонезії. Що ж такого незвичного в цих лісових полум’ях, спитаєте ви? Фактично, нічого, за винятком одного нюансу: і в Індонезії, і у Бразилії горіли тропічні ліси, причому горіли, певно, вперше, за всю історію планети, оскільки зазвичай тропічні хащі є надто вологими для того, аби зайнятися…

Вам не здається, що щось не те з цією планетою?

* * *

У грудні 2009 року в Копенгагені відбулася кліматична конференція ООН. На порядку денному стояло питання про глобальне потепління, а також пошук шляхів як з ним боротися. На кліматичний саміт покладали чимало надій, через те що у 2012-му закінчується дія Кіотського протоколу, який до цього часу регулював промислові викиди найбільш розвинутих країн. Однак учасники збіговиська так і не знайшли спільної мови, в результаті конференція стала для всіх тотальним розчаруванням. Представники країн, що розвиваються, рішуче виступили проти запропонованого проекту угоди, що мала прийти на зміну Кіотському протоколу.

Не знаю, що ви там собі думаєте, але на ділі в Копенгагені обговорювалося що завгодно, але тільки не проблеми клімату. Насправді йшлося лиш про переділ природних багатств між багатими та бідними країнами. Річ у тому, що на даний момент найбагатші 20% людської цивілізації споживають приблизно 80% природних ресурсів. Іншим 80% населення планети доводиться задовільнятися рештою 20% натуральних багатств. Цебто, багаті люди в США, Канаді, Австралії, Євросоюзі споживають приблизно в 16 разів більше ресурсів, аніж бідняки Індії, Китаю та Африки. Втім, останнім часом ситуація почала мінятися. Ще півстоліття тому для середньостатистичного китайця нечуваним багатством вважався новий велосипед. Десять років тому всі китайці пересіли на мопеди. За останні кілька років більшість китайських менеджерів середньої ланки розжилися на власне авто. Те саме можна сказати про Індію та деякі африканські країни.