ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

До вечері вийшов і Ферхад. Він знав про нещастя тестя і стримано привітав його, бо не личить правовірному проявляти надмірну цікавість до горя ближнього.

Гамід уже мав кращий вигляд: помився і переодягся в пристойний одяг.

Після того як гість трохи втамував голод і випив келих солодкого шербету, господар сказав:

– Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід-бею.

– Я був би радий бачити вас у себе, – чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак-бей сам пояснить її.

– Мій невільник-пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник-утікач…

– Мій невільник? – вигукнув схвильовано Гамід. – Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..

– Ми спіймаємо його, – вставив слово Ферхад. – Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.

– Як?

Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.

– Поклич Свирида!

Після того, як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак-бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з'явився хижий блиск. На товаришів-невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.

Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:

– Мир вам, о правовірнії Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід-бею! – вклонився окремо колишньому господареві.

Ісхак-бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.

– Алекюм юсселям, Свирид-ага, – відповів старий хазяїн. – Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.

– Свирид-ага, напевно, добре запам'ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? – запитав Ферхад.

– Так, ефенді.

– Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид-ага, волю за те, що ти врятував мене… Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну…

– Що я мушу зробити? – запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.

– Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.

– Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу. Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.

– Дозволь мені, шановний Ісхак-бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак-бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два-три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.

На другий день вранці на подвір'я влетів султанський чауш-гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак-бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.

– Воля і слово падишаха! – стомлено об'явив замість привітання чауш.

– Хай славиться ім'я його! – схилилися в низькому поклоні спагії.

– Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? – спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.

Той мовчки витягнув з-за пазухи паперовий сувій. Ісхак-бей здивовано вигукнув:

– Фірман султана! О аллах, війна з невірними! З урусамиї Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов'язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована, їхати самому?

Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак-бей дав волю почуттям.

– О вай, вай! – захитався він уперед і назад, піднявши молитовне вгору руки. – Яке нещастяі Гординя охопила серце пади-шаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім'я і славу падишаха! Ферхад – одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!

– Не всі гинуть у поході, – намагався втішити старого Ферхад. – Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?

– Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей… Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав: