ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Високоповажний Ісхак-бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там… Серце моє обливається кров'ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося… Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак-ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є – він ще не одужав після нападу гяура.

Ферхад намагався протестувати, але Ісхак-бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.

– Спасибі, Гамід-ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина

Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!

– У всьому воля аллаха! – промовив урочисто Гамід.

Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.

Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м'яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.

Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п'яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки Ходжу Насреддіна.

Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.

– Ми погано закінчимо, – ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. – Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п'яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім – чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!

– Ти забагато береш на себе, урусе, – незадоволено промовив Мустафа. – Люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться…

– Військова справа – це важка наука, – не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. – А наші люди не вміють зброї тримати в руках… Порядку немає.

– Замовкни, урусе! – гаркнув Чорнобородий. – Не твоє діло! Дякуй аллахові, що лишився живий!..

Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по-турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.

Радилися про підготовку нового нападу на маєток якогось спагії, сперечались, де можна більше поживитися. Арсенові здалося, що коли б не загроза голоду, ніхто б із них не подумав про новий збройний похід. Це настроювало козака на невеселий лад.

Нараду перервав шум і галас, що рантом зчинився по той бік намету.

– Що там? – роздратовано спитав Мустафа вартового.

– Дозорці захопили якогось гяура. Він такий побитий, що ледве тримається на ногах.

– Давай його сюди, – наказав Мустафа. – Коли це спагія, що видає себе за безсловесного гяура, ми швидко розв'яжемо йому язика, клянусь аллахом!

Два спітнілі дозорці ввели до намету обірваного, закривавленого чоловіка, що майже повис у них на руках.

– Ой боже, що вони зі мною зробили! Ой горенько моє нерозважнеє! – приказував чоловік, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчі. – Не жилець я на білому світі!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягніть так, іродові душі!

Дозорці поставили незнайомця перед ватажком загону і відійшли вбік.

Арсен стримав себе, щоб не скрикнути від несподіванки: перед ним стояв Многогрішний. Крізь драні лахи просвічувалося спо-лосоване батогами тіло. Під лівим оком красувався великий припухлий синець. З розбитої губи стікала на бороду густа, аж чорна кров.

– Хто ти? – спитав його Мустафа.

– Я раб спагії Енвера Ісхак-бея, хай буде прокляте його ім'я і ім'я його сина Ферхада! – вигукнув Многогрішний каліченою турецькою мовою. – Це він із сином, якого я на свою погибель вихаючив од смерті, мало не вбив мене в долині Трьох баранів…

– Чому в долині Трьох баранів! І звідки ти знаєш цю долину, гяуре?

– Як? Хіба ваша милість не знає, що там стоїть військо Гамід-бея і Ферхад-бея? – вигукнув вражений Многогрішний.

– Гамід живий! Пощастило втекти собаці! – заговорили навколо.

Арсен схопився на ноги і став перед Многогрішним, той враз упізнав запорожця, і його очі блиснули злобою.

– А, це ти, шибенику! – закричав він. – Бодай я з тобою не зустрічався!.. Бачиш до чого привела ота зустріч? На мені живого місця немає…

– Не про це зараз мова, – перебив його запорожець. – Скільки у Гаміда й Ферхада війська, і з кого воно складається?