Пригоди бравого вояки Швейка

- Мати Божа! - бідкався Балоун. - Як ми тут будемо жити? Я цього не витримаю. Боже, Боже, та сюди навіть кухня не доїде… Помремо тут всі з голоду… Пощо ми сюди прийшли?… Я розумію, що війна, то війна, але все має свої межі… Бодай треба було забезпечити доїзд для кухонь… Мати Божа, що то буде…?

Оберлейтенантові Лукашеві видався той цілий світ разом з цією війною крайньо безглуздим й осоружним. Він повалився в своїй землянці на купку геблівок, що залишилися по його попередникові, накрився покривалом з головою і бурмотів під носом:

- Гидь! Гидь! Гидке, плюгаве життя… І як це пережити? Хіба застрілитися, або що…

В окопах охопила вояків швидко нестерпна нудьга. Почалося безнадійне, тупе життя, без промінчика радости і надії. Люди гнили за життя, покриваючись брудом і живою гиддю. Не милися, не голилися, не чесалися. Трохи щастя мали хіба ті, що стояли близько води. Далеко за водою не можна було виходити, бої їдунка води коштувала літру крови… Залишки людської гідности і кращих почувань, які ще жевріли були у вояків, тепер погасали, мов іскри у попелі…

Поза окопами було небезпечно, тому вояки сиділи цілими днями в тих норах. Вночі було ще гірше. Спати було холодно, мокро, кусали несамовито комахи, снилися страхітливі сни.

Швейк не мав що робити і цілими днями лазив від одного «декунку» до іншого і балакав з вояками про ситуацію.

Швейка любили камрати за його веселу і товариську вдачу, а крім того вважали, що він завжди має важні і цікаві вісти від оберлейтенанта. На те конто Швейк дозволяв собі нераз пускати всякі татарські вісті. Одного разу прийшов до окопів і каже:

- Хлопці, дванадцятка робить завтра досвіта демонстрацію проти москалів. Мала йти одинадцятка, але я оберлейтенантові порадив дванадцятку, яка і так небаром виздихає.

- Хай їх лихе несе! - сказав капрал Ритіна, ґазда з Колінська. - Та демонстрація буде їх дорого коштувати! Такі блазенства робив наш батальйон в Сербії, але по десятьох хвилинах демонстрації бракувала нас вже половина, а могили для товаришів копали ми через два дні.

- Пан полковник говорив, що мусить москалям показати, що їх не боїться, - додав Швейк.

- О, це правда, - сказав вояк Бжечка, - що пан полковник не боїться москалів. Ви, хлопці, може навіть не знаєте, який «декунок» має пан полковник. Сидить собі, мов у власній твердині, аж за резервами. Сховався яких п’ять метрів під землю. Стеля «декунків» з грубих дубових стовпів, поперекладуваних навхрест. На це йдуть грубі дубові бруси, на них мішки з землею, а наверху гній і ломаччя. Боїться бомб з літака. В тій фортеці він справді не боїться москалів…

- Знаєте ви, колєґи, що було б добре? Я вам зараз скажу, - забалакав фрайтер Трнка, столяр з Печек. - Добре було б, коли б цей наш задекований старий герой визвав на двобій тамтого дурня, що командує москалями… Га? Що? Добре було б? Як ви, колєґи, кажете? Кожний батальйон, полк, чи навіть дивізія вислали б з одної і другої сторони свойого представника і нехай би вони билися в двобою. І з двобою будемо знати, хто виграє, а хто програє.

- Це не є дурна думка, - сказав вояк Бжечка. - Ще краще було б, коли б сам Вільгельм пішов воювати з Николаєм, або навіть і наш Франц Йосиф. Ви, колєґи, певно знаєте, як вони билися депешами на початку війни? Так могли би битися тепер у двобою… Тоді Вільгельм телєґрафував до Петербурга:

Николашку, мій нанашку,

Цмокни Пруса в… патронташку…

А на це відповів Николай:

«Десь» я маю того Пруса,Тільки видно його вуса…

А наш старенький найясніший також не полінувався розіслати подібні телєґрами. Подумав, подумав і написав одну і ту саму телєґраму і до Вільгельма і до Николая:

Ви ще зв’яжетесь у ліґу,Я ж дістану з гівном фіґу…

Ось бачите, колєґи, як тоді воювали всі три царі депешами? А тепер могли б закінчити війну двобоєм.

- Ну, гарно, - сказав Швейк, - а як наш старенький буде битися у двобою, коли він вже і стояти на ногах неспроможний?

- І на це є рада, - сказав вояк Бжечка. - Можна для них придумати такий американський двобій. Посадити одного на бочку пороху з запаленим ґнотом і другого на другу. Сидіти хіба можуть вже оба…

- О, - сказав Швейк, - це мусило б бути далеко від фронту, бо ще заки дотлів би ґніт, то вже був би великий сморід…

- Дуже гарно, - сказав Бжечка. - Навіть на сморід могли б вести двобій: чий сморід буде більший, той програє.

На жаль, з цих вояцьких проектів нічого не вийшло…

* * *

Тоді, коли Швейк розповідав в стрілецьких ровах татарські вісті, Балоун держав над вогнем їдунку і щось завзято колотив. Робив він це нераз. Часто, коли Швейк вертався зі своїх прогульок, бачив, як Балоун натирав їдунку кусником шкіри з солонини, приставляв їдунку до вогню, а коли товщ припалиться, він хапливо винюхує запах того товщу. Рівночасно кусав по кусневі комісняка.