Принц Ґаллії

— Ох! — видихнула Матільда. — Пробачте. Я не хотіла образити вас. Я така дурна, я сама не знаю, що кажу… Прошу вас, благаю: забудьте про мене. Я не гідна вашого кохання. Я розпусна, пропаща. Не треба кохати мене.

— Я кохаю вас, Матільдо, — палко відповів Ґабріель. — Яка б ви не була, грішна чи праведна, порядна чи розпусна, я все одно кохатиму вас.

— Ні, це безнадійно! Я ніколи не зможу відповісти вам взаємністю.

— Ви ж зовсім не знаєте мене. Дайте мені шанс, і я заслужу ваше кохання. Не будьте такою категоричною. Прошу вас, подумайте, не кваптеся з відповіддю.

— Тут нічого думати, — вперто похитала головою Матільда. — Моє серце назавжди віддане іншому. Я належатиму лише йому — чи взагалі нікому.

„От бачиш!“ — повчально відгукнувся дур і щосили вдарив Ґабріелеві в голову.

— Ну, ні, безсоромнице! — вигукнув він, хватаючи її в обійми. — Ти належатимеш мені!

Матільда не кричала, не кликала на допомогу. Вона була така налякана, така приголомшена, що навіть не пробувала чинити опір…

Коли на світанку Філіп повернувся від Марґарити, щось спонукало його насамперед зазирнути до кімнати чергового дворянина. Там він з подивом виявив, що полог ліжка відхилений, саме ліжко порожнє, а в невеликому кріслі поруч, похнюпивши голову, нерухомо сидить Ґабріель. Спершу Філіпові здалося, що він спить.

— От чудасія!

Ґабріель здригнувся й підвів голову — виявляється, він не спав.

— Перепрошую, монсеньйоре. Я наказав Маріо та його дівчині забиратися геть.

— Який ти суворий! — з усмішкою промовив Філіп. — А втім, стривай! — Він підійшов ближче, сів на ліжко і пильно вдивився йому в обличчя. — Щось трапилося?

— Ви мали рацію, — з моторошним спокоєм відповів Ґабріель. — Я утнув дурницю.

— Ви посварилися? Матільда прогнала тебе?

— Гірше.

— Гірше?! — Філіп аж підстрибнув. — Що „гірше“? Ну! Відповідай, хай тобі чорт!

— Е… Я… того… проти її волі…

— Матір Божа! Ти зґвалтував її?!

Ґабріель ствердно кивнув. Очі його бездумно блукали по кімнаті.

Філіп обхопив руками голову, потім схопився на ноги, потім, передумавши, сів, відтак знову встав, нервово пройшовся з кутка в куток, повернувся до ліжка і, не роззуваючись, гепнувся на нього.

— А бодай тебе грець побив! — нарешті прорвало його. — Що ж ти накоїв, сучий сину?! Ну, й сюрпризик ти мені підсунув, нічого сказати, гарненький! Ах ти ж… Навіть не знаю, як тебе назвати. Ціле літо дівки наввипередки чіплялися тобі на шию, варто було лише пальцем ворухнути, щоб вони лягли під тебе й самі собі спідниці позадирали… Та ні! Він, бачте, шукав єдину й неповторну, так би мовити, кохання всього свого життя. А коли знайшов… Ну, все, баста! Це мені урок. Надалі я не терпітиму в своєму оточенні не лише педерастів, а й незайманців старших за шістнадцять років — цих шмаркачів, що уникають жінок, забиваючи собі голову романтичною маячнею про чисте та вічне кохання, вночі нишком рукоблудничають, а кінчають тим, що стають ґвалтівниками… — Філіп охолов так само раптово, як і вибухнув. — Гаразд. Я слухаю тебе.

Ґабріель розповів йому про все, крім своєї зустрічі з Сімоном. Філіп уважно вислухав його, потім, трохи помовчавши, спроквола мовив:

— Так, гарненькі справи!… Ти, до речі, усвідомлюєш можливі наслідки свого вчинку? Адже Матільда не просто фрейліна принцеси — вона її улюблениця, а може, й коханка. І якщо Марґарита вирішить покарати тебе, навряд чи я зможу чимось зарадити. Звісно, я зроблю все від мене залежне, щоб угамувати її, але вона дуже норовиста дівчина і цілком здатна впертися. Врахуй, я не збираюся через твою безглузду витівку ставити під загрозу такий перспективний шлюбний союз. Збагнув?

— Так… Я розумію…

— І що ти думаєш робити?

— Не знаю. Я нічого не думаю. Не можу думати. — Він весь знітився й голосно схлипнув. — Я… я не хочу жити!…

Крекчучи, Філіп встав з ліжка.

— А ти поплач, — співчутливо порадив він. — От побачиш, відразу полегшає. Я серйозно. Часом і чоловікам можна поплакати — тільки скупо, по-чоловічому. Ти ще хлопчисько, тож плач, не соромся. Пожалій себе, пожалій Матільду — і поплач. Ось зараз я піду спа-а… — Філіп не втримався і широко позіхнув. — Втомився, як собака! Ця витівниця Марґарита… — Він осікся. — Ну, гаразд. Вранці ми всі обмізкуємо на свіжу голову, а зараз лягаймо спатоньки.

Ґабріель мовчки кивнув. Він вже приготувався розплакатися, коли залишиться на самоті, і тепер ледве стримував сльози.

Біля дверей Філіп зупинився:

— І ще одне, Ґабріелю. Я накажу варті не випускати тебе з моїх покоїв. А то ще чогось утнеш.

Розділ XXIX

Знедолений принц

Було близько першої попівночі, та все не згасало світло в кабінеті Александра Біскайського. Сидячи у зручному кріслі за широким письмовим столом, він уважно вивчав пожовклі від часу сувої, скріплені печатками короля та канцелярії Сенату, і датовані чотирма попередніми сторіччями. Іноді він переривав читання і впадав у глибоку задуму, відчужено дивлячись у простір перед собою; потім повертався до дійсності і брав наступний сувій.

— Нічого нема, — нарешті, пробурмотів ґраф, відклавши убік останній документ. — Анічогісінько… Прокляття!…