Сама Жоанна почувала до Александра швидше жалість, ніж правдиве кохання. Значно глибшим і серйознішим її захопленням був Рікард Іверо, якого вона всіма правдами та неправдами прагнула оженити на собі. А що ж до брата, то Жоанна була, мабуть, єдиною людиною в світі, що знала його справжню вдачу і, разом з тим, не пройнялася до нього відразою; вона єдина по-справжньому розуміла його — а розуміючи, співчувала. За позірною шляхетністю, за старанно прихованою ницістю їй бачилася стражденна душа, скалічена жорстокою дійсністю, образами та приниженнями, що їх він зазнав у дитинстві. З нею і лише з нею він ставав таким, яким був від природи —
Жоанна підсунула ближче стілець і сіла, спершись ліктем на край заваленого паперами стола.
— Все мрієш про корону?
— Саме так, — кивнув Александр. — Мрію. Мрію і тільки. Сьогодні, в певному сенсі, знаменний день. — Оце, — він указав на розкидані по всьому столу сувої, — останні з документів, де бодай побіжно згадується про успадкування наваррського престолу. Так, принаймні, стверджує Мондраґон. Він каже, що за час моєї відсутності перерив увесь державний архів.
— Але нічого не знайшов?
— На жаль. Ніде не ставиться під сумнів первісна формула наслідування: „По смерті короля Наварри його наступником стає його старший син. Він і проголошується Сенатом королем Наварри, якщо більшість високоповажних сенаторів не має проти цього істотних заперечень, гідних перегляду традиційних правил, освячених звичаями предків і схвалених святою католицькою церквою“, — процитував ґраф. — Пізніше в неї були внесені уточнення, що стосуються тих випадків, коли вмерлий король узагалі не має нащадків, а остання поправка була схвалена вісім років тому і передбачає успадкування престолу старшою дочкою за відсутності синів. Випадок з нашим батьком не мав прецедентів у Наваррі й ніколи не розглядався навіть умоглядно, а практика інших країн… Ні, на сусідів краще не посилатися — це матиме прямо протилежний ефект. Отож усі мої спроби знайти якусь юридичну зачіпку, що дозволила б на підставі закону звинуватити дядька в узурпації, зазнали цілковитого фіаско.
— Так ти визнаєш свою поразку? — з боязкою надією запитала Жоанна.
— Аж ніяк! — жорстко промовив Александр. — Це ще не поразка, я лише зазнав тимчасової невдачі. Доведеться круто міняти тактику, йти іншим шляхом. Раніше я намагався піддати сумніву коректність первісної формули — що престол успадковує старший син, але тепер я спиратимусь на неї.
Жоанна розгублено похитала головою:
— Я не розумію тебе, Сандро. Скільки разів ти говорив мені, що дядько став королем у цілковитій відповідності до цього положення: адже, коли помер наш дід, він був єдиним і на той час старшим його сином.
— Старшим з живих. Але не старшим взагалі. Поки мене не було, Мондраґон узяв на себе ініціативу і звернувся до Лотаря фон Айнсбаха, знаного теолоґа з Тулузького університету, з проханням дати вичерпне тлумачення порядку престолонаслідування з позицій сучасної богословської науки…
— Стривай-но! Це не той превелебний отець Лотар, що минулого тижня приїхав до нас на запрошення єпископа?
— Так, він. Про його запрошення подбав Мондраґон. Сьогодні ввечері я мав з отцем Лотарем тривалу розмову. Виявляється, він охоче відгукнувся на пропозицію Мондраґона і ще в Тулузі накреслив основні тези трактату, в якому арґументовано доводиться, що формула „наступником короля стає його старший син“ має на увазі передачу божественного начала королівської влади строго по старшій лінії — і смерть нашого батька раніше за діда нічого не міняє. Доки ми з тобою живі, ні дядько, ні тим більше Марґарита не належать до старшої гілки наваррського дому. Старша гілка — ми, а я — старший у роду. Поза тим, — тут Александр підняв догори вказівний палець, — дядькові спроби обґрунтувати свої претензії на старшинство в роду на тій підставі, що буцімто з передчасною смертю нашого батька між мною та дідом втратився безпосередній зв’язок, дуже скидаються на єресь, бо піддають сумніву безсмертя душі.
— Хіба? — сумно всміхнулася Жоанна. — Відколи це ти почав вірити в безсмертя душі?
— А ні відколи. Проте це ніскілечки не заважатиме мені використовувати такі арґументи, щоб переконати в своїй правоті йолопів, що вірять в усілякі байки про Бога та безсмертну душу… Припини кривлятися, Жоанно! І облиш свою проповідь при собі. З мене досить того, що я справно ходжу до церкви.
— Це ще більший гріх, Сандро: прикидатися, що віриш, коли в серці немає ні краплини віри.