Принц Ґаллії

— Саме зараз. Я хочу застати її в ліжку з тим молодиком, так вона буде поступливішою. Сподіваюсь, вони ще не заснули. А ти, сестричко, іди спати, пізно вже… — Ніби на підтвердження його слів, глухо пробив годинник на головній вежі палацу. — От дідько! Мені треба до… А проте, хай зачекає, ніде він не подінеться.

— Хто це — він? — стривожено запитала Жоанна.

— Багато знатимеш, швидко постарієш, — відповів Александр і, лагідно поглянувши на сестру, додав: — Не потерпай, сонечко, не Інморте.

Розділ XXX

Святе місце пусте не буває, або про те, як ґраф наочно пересвідчився, що коли дружина не спить зі своїм чоловіком, то вона спить з коханцем

Александр не помилявся, сподіваючись заскочити Бланку в обіймах Монтіні; не помилявся він і в тому, що о першій ночі вона ще не спить. За звичаєм кастільського двору Бланка вкладалася спати дуже пізно, а прокидалася близько десятої ранку. У перші місяці по переїзді в Памплону, де не було такого милого звичаю, вона, розпрощавшись із Марґаритою, поверталася до своїх покоїв і ще години зо дві нудьгувала в товаристві сонних фрейлін, змушуючи їх почергово їй щось читати, або ж викликала свого канцлера й обговорювала з ним поточні справи в Нарбоннському ґрафстві.

Проте, починаючи з липня, Бланчин розклад зазнав певних змін. Хоч вона, як і раніше, засинала після першої, та зазвичай ще до півночі Монтіні відводив її до спальні. Етьєн був дуже милий хлопець і, попри свій юний вік, мав неабиякий досвід у коханні. З ним Бланка зробила для себе несподівано приємне відкриття, що ґрунтовно похитнуло нав’язану їй з дитинства думку, що фізична близькість є не більше, як природний спосіб задоволення тваринної хтивості, що нею Господь покарав людство за гріхи їхніх пращурів — Адама та Єви, зробивши її неодмінним (і прикрим) супутником кохання та шлюбу.

Від природи запальна й жагуча, Бланка була вихована в найгірших традиціях чернечого ордену Святої Кармелії, чиїм сестрам кастільський король довірив по жінчиній смерті опіку над обома його малолітніми доньками. Як і кожен затятий ханжа, дон Фернандо був щиро переконаний, що сувора цнотливість і святенницька мораль, сповідувані орденом кармеліток, підуть лише на користь чеснотам юних принцес; отож про якесь там їх виховання як майбутніх жінок і мови бути не могло. Бланці важко давалося усвідомлення своєї жіночності, набагато важче, ніж її меншій сестрі, котра, бувши легковажною та пустотливою, а до того ж, батьковою улюбленицею, пропускала повз вуха більшість суворих настанов і навіть у гадці не мала їх дотримуватися. Бланка ж навпаки — надто близько до серця приймала всю несосвітенну дурницю про статеві стосунки, яку їй втлумачували черниці. Навіть сам факт поділу людства на чоловіків та жінок завдавав Бланці масу неприємних клопотів, викликаючи дражливе відчуття душевного дискомфорту.

Вийшовши заміж, вона ще не встигла розібратись у своїх відчуттях, як ласа до грошей покоївка Жоанни Наваррської продала їй секрет своєї пані. Приголомшена й доведена до розпачу Бланка упевнилася в думці, що сестри-виховательки мали цілковиту слушність, твердячи про гріховність усього плотського. Вона знайшла собі втіху в тому, що тепер має вагомі підстави не пускати чоловіка в своє ліжко, добре що черниці, які всіляко обминали інтимний бік людських стосунків, не надто розводилися про певні обов’язки, покладені на жінку шлюбом, і не прищепили їй належної поваги до подружнього ложа. Останнє було великим щастям для Бланки: адже мало того, що їй був гидкий Александр, вона ще й почувала глибоку відразу до власного тіла, „хтивого та гріховного“, і попервах вирішила була очиститися цнотливістю в заміжжі, віднісши таким чином відмову жити з чоловіком, як належить подружжю, до своїх чеснот.

Однак з плином часу цей вельми благочестивий намір помалу втрачав у її очах свою первісну привабливість. Бланка вже не була незайманою, не була вона також холодною й незворушною, і її жіноче єство чимраз наполегливіше вимагало свого. Бланку страшенно дратували її „дикі бажання“, вона вела запеклу й безкомпромісну боротьбу зі своїми „ницими пристрастями“, але всі її зусилля йшли намарне — спогади про ті кільканадцять ночей, що їх вона встигла провести з чоловіком, ніяк не давали їй спокою. І що було найприкріше, тоді вона, упереміш з огидою, почувала щось схоже на насолоду!… Дедалі частіше внутрішній голос, цей безсоромний спокусник, вкрадливо нашіптував їй, що як гіркий присмак у роті запивають ковтком доброго вина, так і неприємний осадок тих ночей можна без сліду розчинити в інших ночах, заглушити потоком нових спогадів, позбавлених гіркоті попередніх…